Розділ 6. Плітки та ревнощі

Після школи Аліна й Максим ішли разом, сміючись над дрібницями. Їм здавалося, що світ навколо став яскравішим. Вони не помічали, що за ними спостерігають.

Біля воріт стояла Вероніка — одна з тих дівчат, яким не подобалося, що “нова” отримала таку увагу. Її очі блиснули, коли вона побачила, як Максим легко торкнувся руки Аліни.

— От так-так... — прошепотіла вона з усмішкою. — Значить, тепер він із нею?

Наступного дня школа гуділа, наче вулик.
— Ти чула? Максим і Аліна зустрічаються! — пошепки говорили в коридорі.
— Та ну! Він жартував, мабуть... —
— Ні, я бачила! Вони йшли додому разом, ще й сміялися, — втрутилася Вероніка, удаючи невинність.

Аліна спершу нічого не підозрювала. Та вже на великій перерві відчула на собі десятки поглядів і чула шепіт за спиною. Вона розгублено сіла за парту, притиснувши підручник до грудей.

Коли Максим підійшов, одна з дівчат гукнула:
— Максе, привітайся з “коханою”!

Клас вибухнув сміхом.

Аліна почервоніла, але встигла прошепотіти:
— Це через учора? Вони… пліткують?

Максим насупився, потім піднявся й упевнено сказав:
— Якщо вам цікаво — так, я з нею. І якщо хтось має проблему, можете сказати мені особисто.

У класі стало тихо.
Аліна дивилася на нього, не знаючи, що сказати. А він нахилився й шепнув:
— Хочеш, я і справді на весь інтернет скажу, що ти моя?

Вона засміялася крізь сльози — тихо, але щиро. І вперше за довгий час відчула, що поруч із нею хтось, хто не боїться бути її голосом, коли вона мовчить.

Після уроків Максим наздогнав Аліну біля шкільних воріт.
— Ходімо до мене? — запитав він, ніяково чухаючи потилицю. — Покажу, де я живу. І… у нас є спортзал. Думаю, тобі сподобається.

Аліна вагалася лише мить.
— Гаразд, — усміхнулася вона. — Тільки ненадовго.

Дорогою вони розмовляли про все на світі — від контрольних до улюблених фільмів. Аліна вперше бачила, що Максим може бути таким щирим і простим, без звичного шкільного напускного жарту.

Коли вони підійшли до його будинку, дівчина завмерла.
— Ого… — вирвалося в неї. — Він як із фільму!

Це був просторий, але затишний дім із червоною покрівлею та великими вікнами. Перед входом — невеликий сад, де квітли айстри й барвінок.

— Мама любить квіти, — пояснив Максим, відчиняючи двері. — А це тато зробив спортзал. Каже, “син має бути сильним”.

Вони спустилися на перший поверх. Там був просторий зал зі штангами, біговою доріжкою, боксерською грушею та дзеркальною стіною.
Аліна торкнулася гантелі й засміялася:
— Ух ти, тут можна цілий фітнес-клуб відкрити!

Максим посміхнувся:
— Якщо захочеш, я навчу тебе правильно робити вправи.

Вона кивнула, спостерігаючи, як він легко піднімає штангу. Його рухи були впевненими, і на мить вона забула, що прийшла просто в гості.

Потім вони пішли на кухню — пахло свіжим печивом.
— Це мама пекла, — сказав він, подаючи їй тарілку. — Вона сьогодні на роботі, тож ми самі собі господарі.

— Тоді… — усміхнулася Аліна, відкушуючи шматочок, — це найсмачніше печиво, яке я їла.

Вони сиділи поруч, слухали музику з телефону, і час непомітно зупинився.
Максим нахилився ближче, тихо спитав:
— Знаєш, Аліно… я радий, що ти тоді не відвернулася від мене.

— І я рада, що ти захистив мене, — відповіла вона. — Інакше все могло бути зовсім інакше.

Він ледь усміхнувся, і між ними знову запанувала тиша — тепла, не така, як колись.

Вечір повільно спускався на місто. Сонце пробивалося крізь штори, заливаючи кімнату м’яким золотим світлом. Аліна сиділа на підвіконні, спостерігаючи, як Максим щось налаштовує на колонці.

— У тебе гарно тут, — прошепотіла вона. — Затишно… по-домашньому.
— Може, тому що ти тут, — відповів він напівжартома, але в його голосі прозвучало щось більше, ніж просто жарт.

Аліна відчула, як серце в грудях забилося швидше. Вона опустила очі, не знаючи, що сказати.
Максим сів поруч. Між ними залишилося лише кілька сантиметрів.

— Ти знаєш, — заговорив він тихо, — я часто думав, що зіпсував усе між нами тоді. Міг підтримати, а натомість просто мовчав.
— Це вже минуле, — відповіла вона. — Головне, що зараз інакше.

Він кивнув. На кілька секунд запанувала тиша, і тільки десь у кутку цокав годинник.
А потім Максим, ніби боячись порушити цей крихкий момент, обережно доторкнувся до її руки.

Вона не відвела.

Його погляд ковзнув до її очей — теплих, трохи розгублених, але щирих. І тоді він легенько нахилився та поцілував її.
Поцілунок був несміливий, майже невпевнений, як дотик весняного вітру. Але в ньому було все: вибачення, вдячність і щось нове, що тільки починало народжуватися.

Аліна заплющила очі, ніби боялася, що момент зникне, якщо подивиться.

Їхні думки змішалися, наче в унісон:
«Невже це справді відбувається?»
«Може, тепер усе буде інакше?»

Коли вони відсторонилися, обоє тихо засміялися.
— Ну, тепер точно ніхто не повірить, що ми просто друзі, — прошепотіла вона.
— І нехай, — відповів Максим, усміхаючись. — Мені байдуже, що скажуть інші.

І в цю мить вони обоє зрозуміли — між ними вже не просто спогади про минуле, а щось справжнє, живе.

Було вже пізно. Годинник показував дев’яту, коли Аліна нарешті піднялася з дивана.
— Мені, мабуть, уже час, — сказала вона, трохи ніяково.
— Зачекай, я проведу тебе, — відповів Максим, але в цей момент у коридорі клацнув замок вхідних дверей.

Почулося кілька кроків, а потім — голоси.
— Максиме, ми вдома! — долинуло з холу.

Аліна застигла.
— Це… твої батьки? — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце знову почало калатати.
— Так, — розгублено відповів він. — Вони мали повернутися завтра...

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла жінка — струнка, в елегантному пальті, з теплою, але уважною усмішкою. Поруч із нею — чоловік, високий, серйозний, але з м’яким поглядом.