Розділ 5. Новий початок

Життя давало їм шанс знову — адже попереду були ще роки навчання. І тільки від них залежало, чи зможуть вони подолати тишу між собою, чи залишаться просто знайомими з минулого.

Перші дні після того поцілунку були дивними. Не незручними — радше теплими, але невідомими.
Коли Аліна входила до класу, Максим завжди вже сидів біля вікна й чекав на неї. Він усміхався, а вона відчувала, як серце знову починає стукати швидше.

— Привіт, — сказала вона одного ранку, сідаючи поруч.
— Привіт, чемпіонко, — підколов він, натякаючи на її перемогу в шкільних змаганнях із бігу.
— Ти ще не забув, хто виграв? — усміхнулася Аліна.
— Як таке забудеш, коли програв дівчині, яка колись боялася підняти очі?

Вона тихо засміялася. Цей сміх — легкий, невимушений — став для них новим початком.

Однокласники помітили, що між ними щось змінилося.
— Ви що, разом? — запитала Настя з-за парти, ховаючи усмішку.
Максим лише знизав плечима:
— А хіба треба казати вголос те, що і так видно?

Уперше за довгий час Аліна не червоніла від чужих слів. Вона просто кивнула — і її погляд зустрівся з його. У цьому було більше, ніж зізнання.

Після уроків вони часто залишалися на шкільному подвір’ї, де все почалося.
Максим кидав м’яч, Аліна ловила, і між ними вже не було тиші — лише жарти, плани, мрії.

Іноді вона все ще згадувала той рік, коли почувалася самотньою. Але тепер знала: навіть найважчі дні можуть привести до чогось доброго.

Вечірнє сонце торкалося шкільних стін, і Максим сказав:
— Пам’ятаєш, я тоді попросив почати все спочатку?
— Пам’ятаю.
— Думаю, ми непогано справляємось.

Аліна усміхнулася, дивлячись на нього — свого друга, який став чимось більшим.
Можливо, це і є справжній початок, подумала вона.

Здавалося, усе стало на свої місця.
Аліна знову сміялася, більше не сиділа сама на перервах, а Максим майже щодня проводжав її додому.
Та не всім це подобалося.

Одного дня, коли вони разом йшли коридором, позаду пролунав знайомий сміх.
— Дивись, принцеса знайшла собі героя, — прошепотіла Марина, одна з найпопулярніших дівчат у школі.
Її подруга Даша скривила губи:
— Ага, колись була тінню, а тепер — «зірка». Диви, як голову задирає.

Аліна почула ці слова, але лише зітхнула. Колись вона би розплакалась. Тепер — просто пішла далі.
Максим же, почувши, спинився.
— Ти чула? — тихо запитав він.
— Чула, — спокійно відповіла Аліна. — Не варто. Вони просто заздрять.

Та всередині їй все ж стало боляче.
У роздягальні вона чула, як ті самі дівчата обговорювали її перемогу на змаганнях.
— Везе їй, — сказала Марина, — у неї навіть Макс тепер біля ніг.
— Він просто шкодує її, — знизала плечима Даша. — Колись пройде.

Аліна стисла кулаки, але не відповіла. Вона знала — мовчання буде її найкращою відповіддю.

Наступного дня на уроці фізкультури Марина спеціально підвернула тему:
— Аліно, може, покажеш нам, як ти так бігаєш? Напевно, тренуєшся тільки з Максимом?
Клас засміявся.

Але Максим спокійно встав і сказав:
— Вона тренується більше, ніж усі ми разом. І якщо тобі цікаво, Маринко, можеш спробувати її обігнати.

У залі запала тиша.
Марина зніяковіла, а Аліна відчула, як щось тепле розлилося всередині.
Вперше за довгий час її хтось не просто пожалів — а став на її бік.

Після уроку Максим кинув їй погляд:
— Вони не зміняться, — сказав він.
— І не треба, — усміхнулася вона. — Головне, щоб ми не стали, як вони.

Він засміявся й простягнув руку:
— Домовились, чемпіонко.

Аліна взяла його долоню — і відчула, що заздрість інших уже не має над нею влади.
Адже коли поруч є хтось, хто бачить тебе справжньою — ніякі слова не здатні зруйнувати це.

Перерва.
Шум, сміх, гуркіт дверей і знайомий запах шкільної їдальні.
Максим щойно зайшов до кімнати, де хлопці переодягалися після фізкультури.
Його друзі — Артем, Влад і Денис — уже сиділи на лавках, обговорюючи щось гучно й з посмішками.

— О, наш герой прийшов! — вигукнув Влад, підморгнувши. — Кажуть, ти тепер з нашою чемпіонкою?

Максим закотив очі, зняв спортивну кофту.
— Я з нею просто дружу.

— Ага, дружиш, — протягнув Артем, хитро посміхаючись. — А ми бачили, як ти дивився на неї після бігу. Так на друзів не дивляться.

Хлопці засміялися.
Максим лише усміхнувся, хоча всередині йому стало трохи ніяково.
— Та перестаньте. Вона класна, правда. Але ви ж знаєте, яка вона була — тиха, замкнена. Вона змінилася.

Денис кивнув:
— Та видно, що змінилася. Тепер на неї половина школи дивиться.
— І це тебе не бентежить? — поцікавився Влад. — Бо Марина, здається, злиться, що ти не біля неї.

Максим зітхнув і кинув рушник у шафку.
— Марина хай злиться скільки хоче. Я не збираюся бути «біля когось», тільки щоб виглядати крутим.

У кімнаті на мить запала тиша.
Артем серйозно подивився на нього:
— То це все-таки правда? Ти справді з Аліною?

Максим задумався.
Перед очима промайнув той момент — осінній двір, вітер, поцілунок, її усмішка.
Він не міг сказати «так», але й брехати не хотів.
— Може, і так, — відповів тихо. — Але це не ваше діло.

Хлопці переглянулися, і Влад нарешті засміявся:
— Ну що ж, тоді щасти, Ромео. Тільки дивись, щоб Марина не влаштувала драму.

Максим посміхнувся — трохи роздратовано, але й з полегшенням.
Він зрозумів, що тепер його вибір — свідомий.
Не тому, що хотів бути «героєм», а тому що вперше відчув: поруч із Аліною він може бути собою.

А решта… хай говорить, що хоче.

На перерві хлопці Максима стояли біля вікна, перегукуючись і жартуючи. Один із них кинув зухвало:
— То що, Макс, це правда, що ти зустрічаєшся з Аліною?

Максим лише скосив погляд і посміхнувся куточком губ.
— А якщо і так? — відповів спокійно. — Хочеш, я на весь інтернет скажу?

Його друзі вибухнули сміхом, але він не звернув на них уваги.