Розділ 2. Перша перерва

Дзвінок на перерву пролунав гучно, наче хтось відкрив двері у справжній хаос. Учні ринули з класів, коридор одразу наповнився криками, сміхом і тупотом.

Аліна вийшла повільно, стискаючи книги біля грудей. Вона зупинилася біля вікна, вдивляючись у шкільний двір, де ще недавно стояла сама. Серце знову стиснулося від знайомого відчуття: усі кудись поспішають, усі мають із ким говорити, сміятися, а вона — ні.

«Може, краще триматися осторонь? Не виділятися. Тоді, можливо, ніхто не помітить, що я одна…»

Раптом вона почула гучний голос. Це був Максим. Він стояв посеред коридору, обійнятий увагою друзів. Його компанія сміялася з якоїсь історії, яку він розповідав, активно жестикулюючи. Він здавався зовсім іншим, ніж у класі: впевненим, гучним, наче лідером.

Аліна відчула, як між ними виросла невидима стіна.

«Ну ось. Він уже знайшов своє місце. А я… Я тут зайва», — промайнула гірка думка.

Та Максим, навіть серед сміху друзів, краєм ока помітив її біля вікна. Вона стояла самотня, така тиха, ніби боялася зробити крок. Його усмішка на мить згасла.

«Чому вона там одна? Могла б підійти… Хоча, може, соромиться? Хм… Мені треба буде ще раз із нею заговорити. Бо інакше вона так і залишиться самотньою».

Дзвінок покликав їх назад у класи. Аліна й Максим знову сіли поруч, але тепер відстань між ними здавалася більшою, ніж була насправді.

Спершу Аліна справді повірила, що тут зможе знайти друзів. Поруч із Максимом вона почувалася трохи впевненіше, навіть усміхалася. Але дні йшли, і реальність виявилася суворішою.

Максим швидко влився у знайоме коло однокласників. Йому було легко — він жартував, грав у футбол на подвір’ї, ділився новинами. Його компанія росла щодня, а в центрі завжди був він.

Аліна ж залишалася збоку. Вона намагалася приєднатися до розмов, але слова застрягали в горлі. Іноді їй здавалося, що варто ще трохи постаратися — і все вийде, але сміх друзів Максима щоразу відтісняв її назад у тінь.

Вона стояла біля шафки для книг, притискаючи до грудей зошити, і слухала гучний сміх у коридорах. Він не належав їй. Іноді їй здавалося, що навіть стіни школи відштовхують її мовчазну присутність.

«Я знову тут одна… Хоча він сидить поруч зі мною щодня. Чому це болить більше, ніж повна самотність?»

Максим, серед галасливої компанії, іноді кидав швидкий погляд на Аліну. Він помічав, як вона стоїть осторонь, але щоразу переконував себе:
«Потім. Якось потім я з нею поговорю. Вона ж розумна, їй, напевно, нецікаво з нами базікати про дрібниці…»

І цей «потім» віддаляв їх дедалі більше.

**************

Аліна зайшла до шкільного туалету, сподіваючись хоча б на кілька хвилин тиші. Вона вмила обличчя холодною водою й вдивилася в дзеркало. Відбиток дивився на неї втомленими очима, які за товстими скельцями здавалося ще більшими.

Двері різко відчинилися. Увійшли троє дівчат із паралельного класу. Вони переглянулися між собою й почали шепотіти так, щоб Аліна все чула.

— Бачили цю новеньку? — кинула одна.
— З тими окулярами вона як сова, — засміялася інша.
— А ще мовчить постійно. Напевно, думає, що краща за нас, — додала третя.

Аліна відчула, як щось стискає горло. Вона намагалася не реагувати, та очі самі наповнювалися слізьми. Вона швидко зібрала речі, але одна з дівчат перегородила їй вихід.

— Куди поспішаєш, «розумнице»? — зухвало підняла брови.

У цей момент двері туалету знову відчинилися. На порозі стояв Максим. Він явно не збирався сюди заходити, але випадково став свідком сцени.

Його усмішка зникла. Він дивився то на дівчат, то на Аліну. Усередині боролися дві думки:

«Якщо втручуся, вони сміятимуться й з мене. Скажуть, що я заступаюся за якусь дивну новеньку…»

Але інша думка була сильнішою:
«Вона ж одна. Вона реально не витримає. Якщо я зараз відвернуся — буду таким же, як вони. А мені ж вона довірилася… принаймні в перший день».

Максим зробив крок уперед.

— Гей, відчепіться від неї, — сказав він різкіше, ніж очікував сам від себе.

Дівчата здивовано замовкли. Вони ще пробували кидати колючі погляди, але зрештою розвернулися й пішли, насуплені.

Аліна стояла нерухомо, стискаючи зошити так, що побіліли пальці. Їй хотілося щось сказати, але сльози застрягли в горлі.

Максим лише зітхнув і тихо подумав:
«Я зробив правильно. Але тепер усе буде інакше — і для мене, і для неї».