Розділ 88

РОЗДІЛ 88: Любов під кінець

У замку було незвично тихо. Ця тиша не мала нічого спільного зі спокоєм чи умиротворенням; це була глибока, виснажлива німота, що настає після тривалої облоги, коли в людей більше не залишається сил навіть на те, щоб говорити про свої страхи. Холодні кам’яні коридори, які ще кілька днів тому гули від поспішних кроків, брязкання зброї та тривожних наказів, тепер потопали в густих, майже нерухомих тінях. Більшість мешканців фортеці вже спали, провалившись у важкий, темний сон, намагаючись вкрасти у долі хоча б кілька годин відпочинку перед черговим зіткненням із невідомістю.

Тера сиділа на краю свого ліжка, обхопивши плечі руками. Її била дрібна, неприємна лихоманка. Наслідки останніх подій, магічні сплески в атмосфері та постійна нервова напруга давалися взнаки — тіло вимагало підтримки. Головний біль пульсував у скронях, і вона згадала про алхімічні краплі, які їй залишили цілителі. Вони мали бути десь тут, у їхній зі Стівеном кімнаті. Вона підвелася, накинула на плечі вовняну шаль і, намагаючись не шуміти, підійшла до невеликого дерев’яного комода.

У напівтемряві вона почала навмання перебирати речі. Відкривши першу шухляду, Тера нічого не знайшла. Вона потягнулася до наступної, але випадково відкрила нижню тумбочку — ту, яка належала Стівену і куди вона зазвичай не зазирала з поваги до його особистого простору.

Її пальці наткнулися не на скляний флакон, а на щільний, гладкий папір. Тера збиралася просто закрити шухляду, але щось змусило її завмерти. Матеріал був незвичним. Це не був грубий пергамент Об'єднаного Королівства чи магічний сувій. Це був ідеально білий, синтетичний конверт, виготовлений за невідомими тут технологіями.

Вона обережно дістала його. Конверт був уже розкритий. Тера не збиралася його читати, але лист був складений так, що частина тексту виглядала назовні. У тьмяному світлі місяця кілька машинописних рядків, виконаних ідеально рівним шрифтом, самі впали їй в очі: «...ваші неперевершені навички мікрохірургії та досвід роботи з кібернетичними імплантами зараз критично необхідні. Ми пропонуємо вам повне відновлення статусу провідного спеціаліста. Ніппон-Ґо потребує вас знову...»

Саме в цей момент дверна ручка м’яко повернулася. До кімнати зайшов Стівен.

Пролунало тихе, але чітке клацання — Стівен натиснув на настінний вмикач, і кімнату миттєво залило яскраве, рівне світло електричних ламп. Цю рідкісну для старого замку систему освітлення він колись власноруч змонтував, адаптувавши технології свого рідного світу. Світло розігнало місячні тіні, безжально висвітливши кожну деталь кімнати.

Стівен стягнув свій темний плащ і збирався кинути його на крісло, але раптом завмер. Його погляд впав на Теру.

Вона стояла біля його відкритої тумбочки. У її руках був білий конверт. Повітря в кімнаті ніби застигло. Стівен не виглядав розлюченим, швидше — заскоченим зненацька, немов людина, чию найбільшу таємницю раптово виставили на огляд.

— Ти прочитала? — його голос пролунав спокійно, але в цій тиші він прозвучав надзвичайно лунко.

Тера не стала виправдовуватися. Вона подивилася йому прямо в очі, злегка стиснувши пальцями краї гладкого паперу.

— Трохи, — чесно відповіла вона, і її голос був ледь гучнішим за шепіт. — Лише кілька рядків.

Стівен повільно підійшов до неї, м’яко, але рішуче забрав лист із її рук, акуратно склав його і поклав назад у тумбочку, зачинивши її з тихим стукотом. Після цього він відійшов і важко сів на край дивана.

Деякий час вони мовчать. Це мовчання було наповнене десятками невисловлених запитань. Тера залишилася стояти біля комода, не знаючи, чи варто їй підійти ближче.

Потім він сам пояснює. Не піднімаючи голови, дивлячись на свої долоні, Стівен почав говорити:

— Це Центральна лікарня Ніппон-Ґо.

Тера повільно підійшла і сіла поруч із ним на диван. Вона не торкалася його, просто була поруч.

Стівен глибоко вдихнув, і його розповідь полилася в тишу освітленої кімнати. Він розповідав про те, що колись працював там хірургом. Він описував Ніппон-Ґо не як місце жаху, а як сліпучий, високотехнологічний мегаполіс — тріумф науки та інженерії. Місто, де хмарочоси пробивають хмари, де вулиці освітлені неоновими голограмами, а медицина досягла таких висот, що здатна відновлювати органи та замінювати кінцівки досконалою біонікою. Ніппон-Ґо був містом абсолютної раціональності, чистоти та прогресу.

Він розповів, що був там одним із найкращих. Він рятував життя за допомогою лазерних скапелів і наноботів. Це була блискуча кар'єра, чисте і впорядковане життя. Ніхто не руйнував там його душу — навпаки, система працювала бездоганно. Але йому завжди здавалося, що серед цієї стерильної, математичної ідеальності не вистачає чогось справжнього, живого. Чогось, що не можна виміряти датчиками. Тому він пішов, шукаючи інший сенс, який врешті-решт знайшов у магії Об'єднаного Королівства та ідеях Альбуса.

— Але тепер, — тихо продовжив Стівен, — коли світ навколо нас тріщить по швах від просторових розломів, Ніппон-Ґо залишається непохитним. Їхні технології здатні стабілізувати аномалії. Місто в безпеці. І зараз їм бракує спеціалістів мого рівня, щоб координувати медичний захист населення під час цих катаклізмів. Вони кличуть мене назад.

Він закінчив і замовк.

Тера довго мовчить. Вона уявляла собі це місто зі скла, металу та сліпучого світла — таке разюче несхоже на її рідний, пронизаний магією і природою світ.

— Ти хочеш повернутися? — нарешті запитала вона.

Стівен не відповідає одразу.

Він дивився на світло електричної лампи. Саме ця пауза лякає її найбільше. У цьому мовчанні Тера почула його сумнів.

Вона відводить погляд, відчуваючи, як серце стискається від тривоги.

— Я думала, ти вже давно обрав своє життя, — гірко промовила вона. — Тут, із нами.

Стівен повертає голову до вікна, за яким ховалася нічна темрява.