Розділи 86-87

РОЗДІЛ 86: Крамниця дивин

Дзвіночок над масивними вхідними дверима, який колись срібним дзвоном весело сповіщав про прихід нових клієнтів, тепер висів мертво і німо. Коли двері з важким, болісним скрипом прочинилися від протягу, він навіть не поворухнувся, наче сама душа, що змушувала його співати, назавжди покинула це місце.

«Крамниця дивин» була порожньою.

Ще кілька тижнів тому тут вирувало життя, сповнене таємниць та магічних обіцянок. Полиці вгиналися під вагою стародавніх фоліантів у шкіряних палітурках, амулетів із застиглим світлом ельфійських зірок, булькаючих зель у кришталевих флаконах і рідкісних артефактів, нелегально привезених із найвіддаленіших куточків мультивсесвіту. Тут завжди пахло сушеною лавандою, озоном після близької грози та терпким сандалом. Тепер у повітрі висів лише важкий, гнітючий запах пилу, затхлості й невідворотної втрати.

Полиці стояли голими, наче обгризені часом кістки. Скляні вітрини були потрощені або залишені відчиненими навстіж. Жодного магічного світіння, жодного примарного шепоту зачарованих предметів. Темрява в кутках здавалася густішою, ніж зазвичай, ніби сам простір крамниці стискався, відторгаючи власну сутність. Усе цінне було винесено, знищено або втратило свою силу.

У самому центрі цього спустошеного святилища, на масивному дубовому прилавку, вкритого глибокими подряпинами від незліченних торгових угод, самотньо лежав один-єдиний предмет.

Складений навпіл аркуш пожовклого пергаменту. Поруч — перекинута чорнильниця та зламане навпіл перо, що свідчило про нервовий, майже тваринний відчай того, хто залишив це послання.

Записка була короткою, але в кожному її нерівному, розмашистому рядку відчувався пульсуючий біль: «Я думала, що відкриваю двері до нового, кращого світу. Я вірила, що несу світло й порядок. Але я просто відчинила браму пекла. Пробачте мені. Усі ви. Я не знала... Ні, це брехня. Я просто відмовлялася знати. Тепер я бачу все без ілюзій. І я більше не можу з цим жити». Бріджит писала ці рядки за кілька годин до того, як назавжди покинути своє дітище. Її руки тремтіли так сильно, що великі краплі чорнила падали на папір, залишаючи брудні, схожі на чорні сльози, плями. Вона важко дихала, ловлячи ротом повітря, наче риба, викинута на берег, але кисень не приносив полегшення. Її груди здавлював невидимий, крижаний прес абсолютної, нищівної провини.

Усе її життя, усі її високі амбіції, прагнення до величі, визнання та сили обернулися на отруйний попіл в одну єдину мить. Бріджит почала розуміти, що зробила колосальну, фатальну помилку, зв’язавшись із Сіріусом, ще коли перші чорні комети розрізали небосхил. Вона бачила його жорстокість і його холодний, нелюдський розрахунок. Але її засліплювала обіцянка нової епохи. Вона переконувала себе, що будь-яка грандіозна революція вимагає жертв. Що старий світ має бути зруйнований до фундаменту, аби на його уламках постав новий, ідеальний порядок, де такі, як вона, отримають безмежну владу. Вона була його провідницею. Вона руйнувала печатки і ламала бар'єри. Вона добровільно стала його інструментом.

Але ілюзії завжди розбиваються з найболючішим дзвоном.

Останнім, нищівним поштовхом, який остаточно зламав її світогляд і змусив усвідомити справжні масштаби скоєного, стала подія, що сталася три дні тому. Сцена, яка випалила себе на внутрішньому боці її повік, змушуючи кричати уві сні.

Бріджит тоді перебувала в одному з гамірних торгових кварталів, шукаючи каталізатори для чергового ритуалу Сіріуса. Вулиця була повна звичайних людей. Торговці кричали, пропонуючи свій крам, безтурботно сміялися підлітки, брязкали мідні монети. Звичайне, просте, тепле життя, яке вона так зневажала за його буденність.

А потім реальність розірвалася навпіл.

Це сталося без жодного попередження. Простір просто тріснув, як дешеве скло, видавши огидний звук, схожий на розривання гігантського шматка сирого м’яса. Прямо посеред площі, у самому серці натовпу, відкрився величезний портал Зворотного шару.

Це не була просторова магічна аномалія. Це була відкрита паща абсолютного небуття. Звідти війнуло космічним холодом і запахом гниючих зірок. Чорно-фіолетові щупальця концентрованої темряви, зіткані з антиматерії, вирвалися назовні, хапаючи все живо і мертве. Почалася дика, неконтрольована паніка. Люди кричали, топтали одне одного, намагаючись втекти від прірви. Гравітація навколо розлому спотворилася, безжально затягуючи в себе бруківку, візки та людей.

Бріджит, паралізована тваринним жахом, стояла в тіні підворіття.

І тоді вона побачила їх.

Молода жінка, чиє обличчя було спотворене від жаху, з усіх сил намагалася втримати двох маленьких дітей. Вона вчепилася однією рукою в чавунний ліхтарний стовп, а іншою обіймала сина й доньку, притискаючи їх до себе так сильно, що її кісточки побіліли. Діти плакали, їхні тонкі голоси тонули в гуркоті руйнування, але Бріджит чула їх так чітко, наче вони кричали прямо в її голову.

— Мамо! Мамо, я не хочу туди! — кричав хлопчик, чиї маленькі ніжки вже відірвалися від землі під дією аномальної тяги.

— Тримайтеся! Я вас не відпущу! Ніколи не відпущу! — ридала жінка, її пальці ковзали по металу стовпа, залишаючи криваві сліди.

Портал пульсував, немов живе, голодне серце. З нього вирвалося одне з тих чорних, густих щупалець і з неймовірною швидкістю обкрутилося навколо талії матері. Бріджит хотіла кинутися вперед, хотіла застосувати найсильніше зі своїх заклинань, щоб перерізати цю тінь, але її ноги наче приросли до землі. Вона була просто глядачем у театрі жахів, режисером якого була вона сама.

Стовп не витримав. Чавун тріснув із різким звуком, і жінка разом із дітьми полетіла в чорнильну безодню.

Їхній останній крик розірвав Бріджит зсередини. Він не просто обірвався — він розчинився в ніщо, наче цих людей ніколи й не існувало. Реальність змикалася за ними з гидким, плямкаючим звуком, залишаючи по собі лише ідеально круглу діру в зруйнованій бруківці та мертву тишу.