Розділ 76

РОЗДІЛ 76: Світ без логіки

Коли Беатрис ступила у розрив, вона очікувала відчути хоча б щось: поштовх, вітер, падіння. Натомість реальність просто розчинилася, немов кристалик цукру в гарячій воді.

Коли вони опинилися по той бік, першим, що вразило їх, була тиша. Не просто відсутність звуків, а важка, майже осяжна порожнеча, яка тиснула на вушні перетинки. Вайлдфайр, яка йшла другою, різко зупинилася, вихоплюючи зброю, але її рука застигла в повітрі. Простір навколо них був викривленим, ніби вони дивилися на світ крізь безліч нерівних, брудних лінз.

— Це не наш світ, — тихо промовила Вайлдфайр. Її голос прозвучав якось неприродно, ніби долинав з іншого кінця гігантської зали.

Вони стояли в коридорі, що нагадував архітектуру Діагонального Завулку, але зведений у якомусь божевільному архітектурному маренні. Стіни згиналися під неможливими кутами, а стеля, здавалося, знаходилася десь у нескінченності. Зейн спробував зробити крок вперед, але замість того, щоб наблизитися до протилежного кінця коридору, він раптом опинився за спиною у Стівена.

— Час... тут час ламається, — прохрипів Зейн, озираючись. — Я щойно пройшов цей відрізок тричі, і кожен раз він приводив мене сюди ж.

Вони почали рухатися обережно, спина до спини. Але Зворотний шар не збирався грати за правилами. Хвилини тут не текли, вони зациклювалися. Вони почули гуркіт десь попереду, і цей звук — різкий, металевий скрегіт — повторився рівно сім разів, поки вони не усвідомили, що це одна й та сама секунда, застигла в ефірі.

— Ви це чули? — запитав Стівен.

— Що саме? — перепитала Беатрис, але перш ніж вона встигла відповісти, десь зліва почувся голос Вайлдфайр: «Стережіться!».

Всі різко обернулися, але праворуч від них нікого не було. Вайлдфайр стояла прямо перед ними, здивовано дивлячись на порожнє місце, звідки пролунав її власний голос. А за мить вона побачила свій власний силует, що промайнув у кінці коридору, хоча вона сама не рухалася з місця.

— Це дзеркало душ чи пастка пам’яті? — Вайлдфайр стиснула кулаки, навколо яких спалахнули слабкі, примарні язики полум’я. — Реальнісь тут намагається нас поглинути. Вона копіює нас, щоб збити з пантелику.

— Не вірте тому, що бачите, — попередив Зейн, чиї очі бігали по стінах, які зараз почали вкриватися якимось дивним, пульсуючим чорним нальотом. — Кожен крок тут — це припущення. Ми йдемо коридором, який веде сам у себе. Двері, які ми щойно пройшли, тепер ведуть на небо, а не в сусідню кімнату.

Напруга зростала з кожною секундою. Вони постійно чули шепіт. Він лунав звідусіль — зі стін, з підлоги, з їхніх власних думок. Це не були слова, це були уривки фраз, спогади, звуки кроків, які належали комусь іншому. А потім, на одну мить, Беатрис побачила, як Стівен проходить крізь стіну, але це був не він — це була лише тінь, що нагадувала його обриси, яка розчинилася, не встигнувши повністю сформуватися.

Реальність ставала все менш зрозумілою. Здавалося, що сам простір навколо них втомлюється від їхньої присутності і намагається «перезавантажитися», стираючи їхні сліди.

Тим часом у Замку Об’єднаного Королівства сонце заливало подвір'я яскравим, майже сліпучим світлом. Життя тут продовжувалося за своїм звичним ритмом — з його метушнею, дрібними дорученнями та ілюзією порядку. Тера та Хедрік прогулювалися вздовж доглянутих доріжок, де повітря було наповнене ароматом квітів, а не статики Зворотного шару.

Хедрік із виразом повної зосередженості тримав у руках блокнот, куди заносив поточні справи.

— Обстрижи туї біля східної брами, — Тера зупинилася біля високого зеленого куща, ледь помітно торкнувшись пальцями листя. — І скажи садівникам, щоб покосили газон. Воно все почало виглядати надто запущеним.

Хедрік швидко зробив помітку.

— Записав.

— І вікна в замку треба помити, — додала вона, дивлячись на високі шпилі будівлі, що прорізали синє небо. — Вони зовсім тьмяні.

Хедрік зупинився і підняв очі від паперів.

— Теро.

Вона не відреагувала, продовжуючи роздивлятися кущі, хоча її погляд був розфокусованим.

— Теро.

— Що? — вона нарешті обернулася, і в її очах промайнула тінь втоми.

— Щось сталося?

Тера здивовано подивилася на нього, намагаючись сховати внутрішнє тремтіння за маскою байдужості.

— Чому ти питаєш?

— Бо ти сьогодні дивна. На тобі лиця немає, — Хедрік зробив крок ближче, закриваючи блокнот. — У вас зі Стівеном щось сталося?

— Ні.

— Не бреши, — м’яко, але наполегливо сказав він.

— Я не брешу, — голос Тери ледь помітно здригнувся.

— Теро, ти ж знаєш, що цікавість мене колись уб’є, але зараз це не цікавість. Це турбота.

Тера мовчала кілька секунд. Вона відчула, як важкість, яку вона носила в собі весь ранок, стає нестерпною. Вона підійшла до лавки біля фонтану і сіла, відчуваючи, як холод каменю пронизує сукню. Хедрік сів поруч, терпляче чекаючи.

Деякий час вони просто мовчали, слухаючи монотонне плескання води.

— Я собі все уявляла трохи інакше, — нарешті тихо сказала вона.

— Що саме?

— Нас.

Хедрік уважно подивився на неї, не перебиваючи.

— Мені здавалося, що я вже знайшла свою людину. Так, спочатку Стівен мене страшенно дратував. Його зухвалість, його манера завжди бути в центрі уваги... Але потім… — на її обличчі з’явилася слабка, ледь помітна усмішка. — Без його дурних жартів тепер навіть день здається дивним. Неправильним. Порожнім.

Хедрік усміхнувся, відчуваючи тепло від її слів.

— Оце вже схоже на справжнього Стівена.

— Так… — усмішка швидко зникла, поступившись місцем болю. — Але останнім часом мені здається, ніби між нами знову виросла якась стіна. Ми тільки навчилися довіряти одне одному, а тепер усе стало якимось складним. Наче він щось ховає. Наче кожна наша розмова — це гра в хованки, де я навіть не знаю, що саме він намагається сховати від мене.