Розділ 75

РОЗДІЛ 75: Двері, яких немає

Замок був наповнений ранковим шумом, коли великі парадні двері з гуркотом відчинилися, пропускаючи всередину групу схвильованих містян. Це були прості люди — торговці, ремісники, ті самі мешканці Діагонального Завулку, яким останнім часом допомагала Бріджит. Вони без вагань пройшли повз почет, прямуючи до Беатрис, яка стояла в залі, обговорюючи план дій зі своїми союзниками.

— Ваша світлосте! — вигукнув літній чоловік, знімаючи капелюх і витираючи спітніле чоло. — Ми знаємо, що ви шукаєте відповіді. Ми прийшли сказати: там, за поворотом, де старі мідні лавки, відкрилося щось жахливе. Воно схоже на портал, але світло в ньому чорне і холодне. Ми не знаємо, що це, але воно викликає у нас лише страх!

Беатрис обмінялася рішучим поглядом із Вайлдфайр, яка стояла поруч, спираючись на витончену стійку. Її обличчя було зосередженим, а рука звичним жестом перевіряла вогняну іскру, що грала на кінчиках пальців. Зейн та Стівен, які були неподалік, також миттєво підтяглися, відчувши серйозність моменту.

— Це наш слід, — тихо промовила Вайлдфайр, її голос звучав впевнено та сталево. Вона не чекала наказу, вже розвертаючись у бік виходу. — Якщо це аномалія, про яку ми здогадувалися, вона не зникне сама по собі. Ми повинні дослідити це негайно, поки вона не розірвала тканину нашого світу.

Герої, не гаючи часу, вирушили за вказівками містян. Вайлдфайр йшла попереду, її хода була пружною, а погляд — гострим, як лезо, вона уважно сканувала кожен темний куток вулиць. За нею йшла Беатрис, яка відчувала в повітрі щось неприродне, що змушувало її стихійну магію тривожно вібрувати. Зейн замикав групу разом зі Стівеном, який виглядав дещо стривоженим.

Вони пробиралися крізь тіні старих, похилених будівель, де панували зовсім інші закони, ніж на освітлених центральних вулицях. Навколо них збиралися люди, підштовхуючи групу в одному напрямку.

— Дивіться, там щось дивне, — шепотіла жінка, вказуючи на вузький прохід між двома високими цегляними стінами. — Ми боїмося туди ходити. Допоможіть нам.

Вайлдфайр зупинилася, підозріло мружачись.

— Здається, ніби нас навмисно ведуть по хлібних крихтах, — тихо зауважила вона, звертаючись до Зейна. — Це люди Бріджит. Вона зробила їх своїми очима і вухами, а тепер направила нас саме туди, куди їй потрібно.

— Значить, це пастка, — зробив висновок Стівен, інстинктивно перевіряючи свою стихію.

— Пастка чи ні, але це наш єдиний слід, — твердо сказала Беатрис. — Ми повинні побачити це.

Вони рушили в Глухий Кут Мідників, вузький брудний тупик. Щойно вони зробили крок за ріг, повітря стало густим і неймовірно холодним. Звуки міста зникли. У самому кінці тупика, прямо на глухій цегляній стіні, висіло те, про що попереджали люди.

Це не були двері. Це була вертикальна рана в самому просторі. Тканина реальності розійшлася, утворюючи прямокутний розрив заввишки близько двох метрів. Краї цього розриву мерехтіли статичною електрикою, а всередині клубочилася абсолютна, непроглядна сірість.

— Що за чортівня... — прошепотіла Вайлдфайр, роблячи крок уперед. Її внутрішній вогонь реагував на цю аномалію дивним чином: полум'я не розгоралося, а навпаки, щулилося, ніби боячись того, що знаходилося по той бік.

Зейн дістав прилад, але той миттєво тріснув від перенапруги.

— Просторовий фон порушений. Це Зворотний шар, — констатував він.

Стівен пильно вдивлявся у порожнечу.

— Це виворіт нашої реальності, — промовив він. — Місце, де закони фізики працюють у зворотному напрямку. Ніхто не відкриває портали у Зворотний шар просто так. Це занадто нестабільно.

— Бріджит знала, що ми шукаємо відповіді, — сказала Вайлдфайр, не відриваючи погляду від розриву. — І вона змусила своїх прихильників привести нас сюди. До дверей, яких не повинно існувати.

Беатрис зробила глибокий вдих.

— Є лише один спосіб дізнатися, — сказала вона, першою роблячи крок у сірий туман.

Вайлдфайр, Зейн і Стівен перезирнулися і один за одним ступили у двері, яких немає, залишаючи реальний світ позаду.