Розділ 74

РОЗДІЛ 74: Тера і Стівен

Замок Об’єднаного Королівства знову жив своїм звичним життям. У коридорах лунали розмови, на кухні Хедрік, як завжди, щось випікав, а Вайлдфаїр уже вкотре сварилася з ним через запах, який, на її думку, розповзався по всьому замку. Десь хтось тренувався, десь сперечався, десь сміявся.

Та серед усього цього шуму й буденної метушні існував маленький острівець абсолютного спокою

Кімната Тери була справжньою знахідкою в цьому величезному, часом холодному та непередбачуваному світі. На відміну від стандартних тісних спалень, які зазвичай виділялися мешканцям, її простір нагадував повноцінну квартиру. Це була двоповерхова кімната: на першому поверсі розташовувалася затишна, хоч і невелика вітальня з м'яким килимом, кількома полицями для книг і глибоким диваном, а на другий поверх вели витончені дерев'яні сходи. Там, на невеликому балкончику-антресолі, знаходилася простора спальня з великим ліжком та вікном, з якого відкривався вид на внутрішній двір. Саме цей простір став причиною того, що сьогодні їхнє життя робило новий, надзвичайно важливий крок.

Стівен важко дихав, заносячи всередину чергову картонну коробку. Його лоб вкрився дрібними краплями поту, а дихання збилося від постійного ходіння сходами туди-сюди. Він обережно опустив коробку на підлогу вітальні, витер обличчя тильним боком долоні й озирнувся. У кімнаті панував той особливий, теплий хаос переїзду, коли речі ще не знайшли своїх місць, але простір уже наповнюється новим життям.

— Знаєш, — Стівен усміхнувся, спираючись на одвірок і дивлячись на Теру, яка розпаковувала його книги біля вікна. Його голос прозвучав з легкою, добродушною іронією. — Якось дивно все це виходить. Зазвичай у всіх класичних історіях дівчина переїжджає до хлопця, переносить свої речі в його холостяцьку барлогу. А в нас усе навпаки. Я пакую свої манатки і переїжджаю до дівчини, бо в неї кімната вдвічі більша за мою. Відчуваю себе якимось альфонсом.

Тера підвела на нього погляд. Її очі світилися тим особливим, м'яким теплом, яке вона зберігала лише для нього. Вона відклала книгу вбік, підійшла до Стівена, обережно обійняла його за шию і притиснулася щокою до його плеча.

— Головне, що ми разом, — тихо відповіла вона, і в цих простих словах було більше сили, ніж у будь-яких клятвах чи гучних зізнаннях. — А чия це кімната, чия територія і хто до кого переносить коробки — це такі дрібниці, про які ми навіть думати не повинні. Я хочу, щоб ти був тут. Щоб ми засинали і прокидалися разом. Це все, що має значення.

Стівен міцно обійняв її за талію, вдихаючи аромат її волосся. На кілька хвилин вони просто завмерли посеред вітальні, оточені нерозібраними коробками. У цьому світі, де щодня відбувалися катастрофи, де друзі змінювалися до невпізнання, а майбутнє виглядало як суцільний густий туман, ці обійми були їхнім єдиним острівцем стабільності. Без зайвого пафосу, без театральних жестів чи гучних обіцянок. Лише двоє людей, які трималися одне за одного, щоб не впасти.

Коли перша хвиля ніжності минула, вони повернулися до роботи. Розбір речей завжди був процесом хаотичним, але веселим. Тера опустилася на коліна перед найбільшою коробкою, розрізала скотч і відкрила кришку. Її очі округлилися від здивування, коли вона побачила вміст. Вона почала витягати звідти одяг: стильні піджаки з дорогими підкладками, шовкові сорочки з ідеально рівними швами, штани з тканин, які на дотик здавалися м'якшими за хмари, і кілька неймовірно деталізованих курток.

— Ого... — Тера не втрималася від щирого сміху, піднімаючи перед собою темно-синій піджак із вишитими сріблом манжетами. — Стівене, ти серйозно? Ти що, всі свої ерлінги виключно на одяг спускаєш? Я думала, що це в мене багато речей, але зараз я починаю панікувати. Боюся, що однієї шафи на цьому поверсі нам точно не вистачить! Доведеться будувати для твого гардероба окремий бункер.

Стівен трохи зніяковів, забираючи в неї піджак і акуратно вішаючи його на спинку стільця. Він пригладив волосся і усміхнувся, хоча в його усмішці прослизнула легка нотка ностальгії.

— У нас у Ніппон-Ґо просто дуже люблять гарно вдягатися, — відповів він, намагаючись виправдати свою слабкість до дорогих речей. — Це частина культури. Те, як ти виглядаєш, говорить про тебе ще до того, як ти відкриєш рот. Зовнішній вигляд — це як броня. До того ж, ти знаєш, я не можу відмовити собі в якісних тканинах. Але я обіцяю, що займу лише половину шафи. Ну, може, трохи більше половини.

Тера знову розсміялася, продовжуючи розбирати коробку. Але її настрій раптово змінився, коли вона потягнулася до кутка вітальні, де лежала купа речей, які Стівен приніс у найпершу чергу і склав окремо. Серед стосу книг і якихось дрібних деталей виділялася одна річ — дивна, витягнута темна сумка. Вона була зроблена з щільного, майже прогумованого матеріалу, без жодних розпізнавальних знаків чи логотипів, із важкими металевими замками.

— А це що таке? — поцікавилася Тера, простягаючи руку, щоб потягнути сумку до себе і звільнити місце на підлозі. — Якась гітара чи спортивне спорядження? Вона виглядає важкою.

Тільки-но її пальці торкнулися грубої тканини, Стівен, який до цього спокійно розкладав сорочки, різко обернувся. Його обличчя миттєво змінилося. Добродушна усмішка зникла, очі звузилися, а м'язи на шиї напружилися.

— Не чіпай! — його голос пролунав наче удар батога. Це був різкий, майже грубий вигук, від якого Тера інстинктивно відсахнулася, відсмикнувши руку.

У кімнаті запанувала мертва, дзвінка тиша. Тера сиділа на підлозі, широко розплющеними очима дивлячись на Стівена. Вона була шокована. За весь час їхнього знайомства вона ніколи, жодного разу не бачила його настільки різким. Стівен завжди був врівноваженим, стриманим, іноді занадто спокійним, але ніколи не підвищував на неї голос і не виявляв такої відкритої агресії.

Стівен, здається, і сам злякався своєї реакції. Він швидко кліпнув, глибоко вдихнув і спробував пом'якшити вираз обличчя, хоча напруга в його тілі нікуди не зникла. Він швидко підійшов, підняв сумку за ручку і переставив її подалі, ближче до стіни, куди Тера ще не дісталася.