Розділ 68

РОЗДІЛ 68: Розмова, якої не мало бути

Повітря в маєтку Вінчестерів в Еверморі завжди пахло старим деревом, воском і ледь вловимим ароматом медикаментів. У просторій кімнаті з важкими шторами панувала напівтемрява.

На великому ліжку з різьбленим узголів'ям лежав Земфір. Його обличчя було блідим, як крейда, щоки запали, а під очима залягли глибокі тіні. Він нагадував мерця, якого лише дивом забули поховати.

Раптом його грудна клітка різко піднялася. Він з шумом втягнув повітря, ніби вирнувши з глибокої води, і його очі широко розплющилися. Погляд метався по стелі, не сфокусований і повний паніки.

Двері кімнати з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Ґреґ. У його руках була таця з чистими бинтами, яка тієї ж секунди полетіла на підлогу. Глухий брязкіт металу розірвав тишу маєтку.

— Мамо! — загорлав Ґреґ на весь особняк. Його голос зривався від дикої, нестримної радості, відлунюючи в довгих коридорах. Він кинувся до ліжка, ледь не перечепившись через килим. — Він прийшов до тями! Мамо, старий вибрався!

Земфір хрипів, намагаючись піднятися на ліктях, але м'язи не слухалися. Ґреґ впав на коліна біля ліжка, хапаючи його за худе плече.

— Лежи, чуєш? Лежи, тобі ще не можна вставати, — швидко заговорив він, радісно вдивляючись в обличчя Земфіра. — Ти був у комі стільки часу, ми вже думали...

За його спиною почулися швидкі, сухі кроки. До кімнати увійшла Марія Вінчестер. Мати Ґреґа була сухорлявою, старою жінкою з гострими рисами обличчя і поглядом, від якого в кімнаті ставало ще холодніше. На ній була строга чорна сукня, а сиве волосся було ідеально зібране на потилиці.

Вона не виявила ні краплі радості. Навіть не запитала про самопочуття. Марія стрімко підійшла до ліжка, дивлячись на Земфіра з погано прихованою відразою і хижим нетерпінням.

— Нарешті, — її голос був скрипучим і неприємним, як звук тертя металу об камінь. — Годі вилежуватися. Відповідай зараз же. Що ти робив з тією люмінаркою, Бріджит? Що саме їй дозволило творити таких сильних конструктів? Говори!

Земфір кліпав, намагаючись сфокусувати на ній погляд. Його губи беззвучно ворушилися.

— Відійди від нього! — Ґреґ різко підвівся і грубо штовхнув матір у плече, відтісняючи її від ліжка.

— Як ти смієш... — просичала Марія, обсмикуючи сукню.

— Я сказав, чекай! — гаркнув Ґреґ, його очі налилися злістю. — Дай йому дихнути! Хай він сам розповість, що сталося.

Він знову схилився над Земфіром, його голос став м'якшим, але в ньому відчувалася напруга.

— Друже. Що це було? Що з тобою сталося перед тим, як ти відключився?

Земфір з зусиллям ковтнув слину. Його горло пересохло, і перші слова прозвучали як шурхіт паперу.

— Це... це був не я.

Марія зневажливо пирхнула за спиною Ґреґа, але той жестом наказав їй мовчати.

— Що ти маєш на увазі? — насупився Ґреґ. — Твоя магія, твої накази демонам...

— Ні... — Земфір слабко похитав головою на подушці. Його очі наповнилися непідробним жахом від спогадів, які він тільки зараз почав усвідомлювати. — Я не керував цим. Я думав, що це моя ненависть... моя сила. Але я був лише лялькою.

Він вчепився тремтячими пальцями в рукав сорочки Ґреґа, притягуючи його ближче.

— У моїй голові був інший, Ґреґу. Щось давнє. Щось, що використовувало моє тіло, щоб пробити стіну і вийти. Він не хаос... Він — порожнеча.

— Хто? — пошепки спитав Ґреґ.

— Сіріус, — видихнув Земфір. — Його ім'я... Сіріус.

Діагональний Завулок нагадував цвинтар після бурі. Деякі вітрини були розбиті, на бруківці валялися залишки чиїхось речей. Але «Крамниця дивин» виглядала так само охайно, як і завжди.

Всередині тепло горіли свічки, пахло сушеною м'ятою та старим пергаментом. Бріджит стояла за прилавком і спокійно протирала ганчіркою кришталеву кулю. На її обличчі був звичний вираз легкої розсіяності та скромності. Біл, її гоблін, мовчки перебирав якісь монети у кутку.

Дзвіночок над дверима жалібно брязнув. До крамниці зайшли двоє: Хлоя Елоїза та Елдрі Мохвін. Вони виглядали жахливо. Їхній одяг був вкритий плямами бруду з внутрішнього двору замку, під очима залягли темні кола, а рухи були важкими і втомленими.

— Бріджит! — Хлоя першою кинулася до прилавка, видихнувши з полегшенням. — Слава небесам, ти жива.

Бріджит миттєво відклала ганчірку і притиснула долоні до щік, зобразивши на обличчі щирий переляк і радість.

— Хлоє! Елдрі! Боже мій, ви цілі! Я так хвилювалася!

— Де ти була? — спитала Хлоя, спираючись на прилавок. Її голос був хрипким від втоми. — Ми обшукали весь замок. Ми питали вартових, чи не бачили вони тебе серед евакуйованих, коли почався цей жах із кометами. Тебе не було на території Королівства. Ми думали, що ти... що ти одна з тих, хто зник.

Елдрі Мохвін уважно подивилась на Бріджит з-під насуплених брів, але нічого не сказала.

Бріджит опустила очі, її плечі здригнулися, ніби вона ледь стримувала сльози. Її акторська гра була бездоганною — жодної фальшивої ноти, жодного зайвого жесту.

— Я... я не встигла, — тремтячим голосом відповіла вона, піднімаючи на них вологі очі. — Коли небо почало рватися, я якраз зачиняла крамницю. На вулиці почалася паніка, люди бігли і збивали одне одного з ніг. Я злякалася, що мене просто затопчуть до смерті ще до того, як я дійду до замкових воріт.

Вона вказала тремтячою рукою в бік гобліна.

— Біл затягнув мене назад. Ми спустилися у підвал під крамницею. Зачинили люк, наклали всі захисні амулети, які тільки змогли знайти, і просто... сиділи там. У темряві. Молилися, щоб ці чорні краплі не пробили землю. Це було так страшно. Я думала, що ми ніколи звідти не вийдемо.