Розділ 66

РОЗДІЛ 66: Скоро кінець

Небо над замком Об'єднаного Королівства видавало безперервний, монотонний шиплячий звук. Це тисячі чорних крапель-комет врізалися в напівпрозорий магічний купол, випалюючи його енергію міліметр за міліметром.

У внутрішньому дворі замку було нічим дихати. Тисячі людей стояли притиснуті одне до одного так щільно, що неможливо було навіть підняти руку. Трава під ногами давно перетворилося на суцільне багно. Страх, який пригнав їх сюди, поступово мутував у глуху, сліпу агресію. Натовп хвилювався, накочуючись на масивні дубові двері, що вели у внутрішні покої.

— Відчиняйте! — верескнув якийсь чоловік із роздертою щокою, б'ючи кулаком по металевій оковці дверей. — Пустіть нас всередину! Чи королівські коридори тільки для знаті?!

— Ми тут здохнемо! — підхопила жінка поруч, її голос зірвався на істеричний виск. — Мої діти на вулиці! Ви там на своїх м'яких диванах відсиджуєтесь, поки нас тут чавлять!

Гудіння натовпу наростало, перетворюючись на небезпечний, низький гул. Хтось почав жбурляти каміння у вікна другого поверху, але вони відскакували від локальних захисних чарів.

Двері балкона над головним входом різко відчинилися. На кам'яний парапет вийшла Вайлдфаїр. Її обличчя було сірим від утоми, під очима залягли чорні тіні, а руде волосся зараз виглядало як брудне вороняче гніздо. Вона не стала чекати тиші чи виголошувати пафосну промову. Вона просто перехилилася через перила і крикнула на все горло, перекриваючи галас:

— Ану стулили пельки! Всі!

Її голос, підсилений магією, вдарив по вухах, змусивши перші ряди інстинктивно присісти.

— Ви осліпли чи в вас мозок від страху відмовив?! — гаркнула Вайлдфаїр, вказуючи рукою на нескінченне море голів. — Замок не ґумовий! Ви тут фізично не поміститесь! Якщо ми зараз відчинимо двері і пустимо половину, ви ж перші затопчете одне одного на сходах! А ті, хто залишиться надворі, будуть волати, що ми їх обділили!

Вона важко вдихнула, стискаючи кам'яні перила так, що побіліли кісточки на пальцях.

— Вас тут захищає купол! Вас годують! Так, ви спите в багнюці, і це лайняно, але ви живі! Тому сіли, закрили роти і чекаєте, поки ми вирішимо, як не дати цьому світу остаточно зникнути!

Вона різко розвернулася і грюкнула дверима балкона, залишивши натовп перетравлювати її слова.

Їжі ставало катастрофічно мало. На кухні замку, у задушливій спеці від розпечених печей, гладкий, кремезний Хедрік махав дерев'яним черпаком розміром із весло. Його сорочка на спині давно промокла наскрізь. Він варив найпростішу кашу на воді, додаючи туди залишки якихось овочів, щоб хоч якось розтягнути запаси.

— Менше порції робіть! — хрипко командував Хедрік кухарям, витираючи піт з лоба брудним рушником. — По пів ополоника! Нам ще ніч протриматися, а комори майже пусті.

Тим часом крізь море тіл у двір обережно пробиралися Тера та Стівен. Вони йшли повільно, намагаючись не наступити на чиїсь ноги. Стівен міцно тримав Теру за руку, переплівши їхні пальці. Між ними завжди був цей невидимий зв'язок, щось настільки справжнє, що воно пульсувало навіть у цьому пеклі. Стівен, який зазвичай заповнював тишу жартами і дурними коментарями, зараз мовчав. Але його великий палець м'яко погладжував тильну сторону долоні Тери, ніби кажучи: «Я тут. Ми разом. Тримайся».

Атмосфера навколо була настільки густою від відчаю, що її, здавалося, можна було різати ножем.

Раптом за кілька кроків від них спалахнула сварка. Біля дерев'яного столу, де роздавали їжу, зчепилися двоє чоловіків.

— Це моя миска! Ти, гнидо, я з учорашнього ранку нічого не їв! — хрипів один, вчепившись у край глиняної тарілки.

— Пішов геть! Це для моєї доньки! — шкірив зуби інший, худий і брудний, намагаючись вирвати їжу.

— Гей, тихо! — Тера миттєво зробила крок уперед, випускаючи руку Стівена. — Заспокойтеся, зараз усім вистачить...

Але чоловіки її не почули. Паніка і голод вимкнули раціональність. Худий різко смикнув миску на себе, інший втратив рівновагу і, намагаючись втриматися на ногах, дико замахнувся вільною рукою.

Його лікоть з розмаху врізався Тері прямо в вилицю.

Пролунав глухий звук удару. Тера скрикнула, похитнулася і важко впала на землю, вдарившись плечем. Каша з вибитої миски бризнула на її ідеально білу сорочку.

Світ навколо Стівена ніби вимкнули.

Час зупинився. На секунду він завмер, дивлячись на Теру, яка сиділа на підлозі, приклавши долоню до почервонілої щоки. А потім щось усередині нього клацнуло. Зламалося.

Той Стівен, якого знали всі — кумедний, легкий хлопчина, що міг викрутитися з будь-якої ситуації з посмішкою, — зник. Замість нього назовні вирвалося щось первозданне. Хаос.

Простір навколо нього видав різкий звук розірваного вакууму — хлоп!— і Стівен зник.

Тієї ж мілісекунди він матеріалізувався впритул до чоловіка, який вдарив Теру. Стівен не кричав. Не лаявся. Він мовчки, з неймовірною швидкістю викинув руку вперед і схопив чоловіка за горло, вдавлюючи його в найближчу кам'яну колону.

Чоловік задихнувся, його очі полізли на лоба. Він інстинктивно вчепився в зап'ястя Стівена, але це було як намагатися розтиснути сталеві лещата. Стівен злегка підняв його над землею.

Тера шоковано підняла очі. Її серце пропустило удар. Вона ніколи не бачила його таким. В очах Стівена не було людяності. Це був погляд абсолютного хижака — холодний, мертвий, зосереджений лише на одній меті: знищити того, хто становив загрозу. М'язи на його шиї напружилися, щелепа була стиснута так сильно, що під шкірою ходили жовна. На кінчиках його вільних пальців уже починали потріскувати оранжеві іскри його стихії , готові розірвати чоловіка на шматки.

— Стіве... — видихнула Тера, її голос тремтів не від болю, а від того, що вона побачила в його очах. Вона спробувала піднятися. — Стіве, не треба!

Стівен не поворухнувся. Його погляд був прикутий до синіючого обличчя чоловіка. Той уже перестав борсатися, лише слабко хрипів, хапаючи ротом повітря.