Розділ 65

РОЗДІЛ 65: Армія без голосу

За межами магічного купола, який Стівен тримав з останніх сил, світ перетворювався на густу, брудну рідину.

Ті люди, що не встигли сховатися за стінами замку, більше не кричали. Жах, який раніше змушував їх бігти й тиснути одне одного в провулках, раптово згас, поступившись місцем чомусь іншому. На вигляд це здавалося повільною, безболісною хворобою. Спочатку з їхнього одягу та шкіри зникли всі кольори. Яскраві мантії, сині куртки, руде волосся — усе стало бляклим, сірим, наче покритим шаром пилу.

А потім почали зникати об'єми.

Чоловік, який застряг під навісом зачиненої таверни, безпорадно дивився на свої руки. Його пальці втрачали рельєф, згладжувалися, стаючи плоскими. За кілька хвилин він перетворився на тривимірну, але абсолютно чорну фігуру. Обриси тіла ще залишалися людськими — видно було плечі, куртку, що колись мала ґудзики, округлу голову, — але всередині цього силуету не було ні очей, ні рота, ні зморшок. Просто шматок матеріалізованої ночі.

Ці тіні рухалися. Вони не нападали одна на одну, не намагалися пробити замок. У них не було лідера, який би віддавав накази, і Сіріус, що сидів у крамниці за кілька кварталів звідти, не шептав їм у голови. Вони просто... відчували. Як залізна стружка відчуває присутність гігантського магніту.

Повільно, шурхотячи плоскими підошвами по асфальту, сотні й тисячі тіней розверталися в один бік. Вони йшли до Діагонального Завулку. Жінка-тінь вела за руку дитину-тінь. Вони рухалися беззвучно, не видаючи ні стогону, ні подиху. Якщо хтось із них перечіплявся об камінь, він піднімався так само механічно, без жодної емоції. Світ навколо них руйнувався, а ця армія без голосу просто йшла на зов своєї первісної стихії, заповнюючи порожні проспекти чорними, мовчазними силуетами.

У королівській бібліотеці пахло так, ніби там щойно щось згнила.

Вайлдфаїр з силою закрила важкий фоліант у шкіряній палітурці, піднявши хмару сухого пилу. Вона закашлялася, відганяючи рукою брудне повітря. Її вічно розпатлане волосся зараз стирчало в різні боки ще дужче, ніж зазвичай, а кілька пасм прилипли до спітнілого лоба.

— Дідько, Зейне, тут взагалі нічого немає! — вона злісно штовхнула ногою стопку книг, що лежала на підлозі. — Якісь рецепти зілля від бородавок, хроніки дрібних перепалок між баронами... Де нормальні книги про катаклізми? де хоч щось?

Зейн сидів за сусіднім столом, заваленим розірваними сувоями. Очі в нього були червоні, під ними залягли глибокі темні кола. Він тримав у руках стародавній літопис, акуратно перегортаючи сторінки, які буквально кришилися під його пальцями.

— Та зачекай ти, Вайлд... — тихо, хрипко пробурчав він, не піднімаючи голови. — Тут... дивись. Розділ про Перше Затьмарення.

Вайлдфаїр миттєво підскочила до нього, навалившись ліктями на стіл.

— Ну? Що там?

— Нічого, — Зейн повернув книгу до неї. — Дивись сама.

Наступні десять сторінок були не просто чистими. Вони виглядали так, ніби з них виїли весь текст. Чорнило перетворилося на дрібний сірий порошок, що злетів, щойно Зейн дмухнув на папір. Залишилися лише рвані краї та силуети літер, які неможливо було прочитати.

— Хтось це зробив навмисно, — Вайлдфаїр стиснула кулаки. — Хтось зачистив бібліотеку ще до того, як ми взагалі народилися. Королівські архіви, магічні сховища... все пусте. Ми шукаємо відповіді у світі, де просто стерли історію.

Зейн безсило відкинувся на спинку стільця і заплющив очі.

— Якщо ми не знайдемо, як працює ця хвороба... купол Стівена просто впаде. І ми станемо такими ж, як ті істоти на вулицях.

У своїх покоях Беатрис стояла біля вікна, обхопивши себе руками за плечі. Її пальці все ще тремтіли від напруги — магічні канали всередині тіла пекли після того, як вона випустила криваві блискавки в небо. За вікном, далеко за межами захисного щита, у сірому мареві рухалися чорні цятки. Тисячі цяток.

Повітря в кімнаті раптом стало холоднішим, і смолоскип на стіні випустив струмінь сизого диму.

— Вони не просто вмирають, Беатрис, — пролунав тихий, безтілесний голос.

Королева навіть не здригнулася. Вона лише важко зітхнула, не повертаючи голови.

— Гарольде. Ти знову тинявся містом?

Привид з'явився поруч із нею, зависнувши на кілька сантиметрів над підлогою. Його напівпрозора форма мерехтіла сильніше, ніж зазвичай, краї розмивалися, реагуючи на загальне згасання магічного фону світу. Його обличчя було напруженим, а в очах читався той специфічний, глибокий страх, який буває лише у старих військових, котрі раптом зрозуміли, що вся їхня стратегія — це сміття.

— Я бачив їх поблизу, — сказав Гарольд, дивлячись туди ж, куди й вона. — Вони ходять. Безцільно, але в одному напрямку. У них немає душ, Беатрис. Коли я намагаюся підлетіти до них, я відчуваю... порожнечу. Наче там просто діра. Це... це нагадує мені лише одну стару історію. Дуже стару. З тих часів, коли мого прадіда ще й на світі не було.

Беатрис нарешті повернулася до нього. Вона нахмурилася, її губи стиснулися.

— Про що ти? Говори нормально, Гарольде, у мене немає часу на загадки.

— Легенда про Місячну Темряву, — привид опустився трохи нижче, його голос став майже шепотом. — Повернення її стихійника.

Королева на мить застигла, а потім різко хитнула головою, махнувши рукою, ніби відганяла дурну думку.

— Це неможливо. Граф був переможений. Пару років тому. Ми особисто його тут недалеко від замку, від нього залишився лише попіл. Ця лінія перервалася. Земфір був останнім, хто намагався гратися з темною магією, але навіть він був лише штормовим магом, який збожеволів. Граф мертвий.

— Граф — так, — Гарольд підлетів ближче, втупившись прямо в її очі. — Чоловік, який звався Графом, помер. Але ти забуваєш те, чого нас вчила історія, Беатрис. Хоча... можливо, вас цьому вже й не вчили.

— Чого саме? — її голос прозвучав різко, але в ньому з'явилася перша нотка невпевненості.