Розділи 62-63

АКТ 3

РОЗДІЛ 62: Той, хто прийшов

Темрява, що витікала з бруківки Діагонального Завулку, не мала запаху. Вона не пахла ні озоном, як магія Беатрис, ні сирістю, ні кров’ю. Вона пахла абсолютною, стерильною відсутністю всього.

Бріджит стояла на порозі своєї крамниці, забувши про те, як треба дихати. Вона чекала цього моменту роками, планувала його, уявляла у снах, але зараз, коли порожнеча фізично згорталася в масивну фігуру за кілька кроків від неї, її людська біологія дала збій. Пальці дрібно, по-зрадницьки затремтіли. Вона інстинктивно вчепилася в одвірок, щоб не впасти.

Чорна маса не вирувала. Вона стікала вгору, порушуючи закони гравітації, збиралася до купи, ущільнювалася, поки її краї не перестали бути розмитими фракталами. Форма ставала вужчою, витягувалася.

Світло від найближчого вуличного ліхтаря просто обігнуло цю фігуру, відмовившись її освітлювати.

А потім пролунав звук. Не вибух і не рев монстра. Це був тихий, цілком звичайний хрускіт скла.

Фігура зробила крок уперед, і каблук розчавив чийсь загублений у паніці флакон із зіллям.

Бріджит кліпнула. Перед нею стояв чоловік.

Він не був велетнем. Він не мав рогів, щупалець чи палаючих очей. Це був чоловік на вигляд років сорока, одягнений у просте, темне пальто, яке здавалося зітканим із того ж самого ніщо, що й комети на небі. Його обличчя було блідим, риси — гострими, тонкими, але абсолютно спокійними. Лише очі... в них не було ні білків, ні райдужок. Тільки два глибокі колодязі, в яких не відбивалося світло.

Чоловік повільно підняв руку, роздивляючись свої пальці. Він зігнув їх, розігнув. Потім повільно, з хрускотом у шиї, покрутив головою.

— Ти... — Бріджит зглотнула пересохлим горлом. Голос дав півня, прозвучав жалюгідно, зовсім не так, як вона репетирувала роками. Вона відкашлялася. — Ви... вийшло. Ви тут.

Чоловік перевів на неї погляд. У цьому погляді не було ні гніву, ні тріумфування. Тільки спокій. Глибокий, холодний спокій озера, на дні якого лежать мертві міста.

— Так, — його голос був тихим, м’яким, майже оксамитовим. Він не лунав луною звідусіль, як пишуть у дурних казках про демонів. Він говорив як звичайна людина, яка трохи втомилася з дороги. — Нарешті тиша.

Він зробив ще один крок, зупинився біля перекинутого візка з якимись амулетами. Легко підчепив один носком туфлі. Амулет миттєво посірів і розсипався на дрібний, мертвий пил, навіть не торкнувшись землі.

— Тіло... Земфіра, — Бріджит зробила непевний крок назустріч, намагаючись опанувати себе. — Я думала... ми думали, що коли Вінчестери заберуть його в Евермор, ізоляція бар'єрів заблокує і вас. Я боялася, що ви не зможете відокремитися.

Чоловік, якого звали Сіріус, ледь помітно посміхнувся. Куточками губ.

— Земфір, — він вимовив це ім'я без краплі зневаги чи ненависті. Скоріше, як ім'я старого, зношеного пальта, яке нарешті викинули. — Знаєш, Бріджит, він був дуже впертим старим. І дуже гучним.

Сіріус засунув руки в кишені, повільно йдучи вздовж порожньої вулиці. Бріджит рушила за ним, наче прив'язана невидимою ниткою.

— Він усе життя думав, що його велич — це його власна заслуга, — продовжував Сіріус спокійно розказувати, розглядаючи розбиті вітрини крамниць. — Його стихія Шторму... всі ці блискавки, гуркіт, вітер. Він так цим пишався. Думав, що контролює хаос. А я... я просто сидів усередині. Спав у його тіні.

— Він не знав? — Бріджит нахмурилася. — Взагалі? Навіть коли сидів у Етернальному Розломі?

— Ні, — Сіріус зупинився, підняв голову до неба, де продовжували безшумно падати чорні краплі. — Він плутав мене зі своїм божевіллям. Зі своєю параноєю. Коли він відчував холод у грудях, він думав, що це страх втратити владу. А це був я. Місячна темрява не кричить про себе, Бріджит. Їй не потрібні трони, закони чи корони.

Він повернувся до жінки. Його порожні очі на мить затягнули її увагу, викликавши легке запаморочення.

— Всі ці роки... — прошепотіла вона, склавши руки на грудях, ніби їй раптом стало холодно. — Вся Рада П'яти, всі правителі були впевнені, що я — найвідданіший пес Земфіра Монрея. Що я служу йому і його Шторму. Якби ж вони знали.

— Вони бачать лише те, що блищить і шумить, — Сіріус знову рушив уперед. Він ступав так м'яко, що не було чути кроків. — Земфір був просто... транспортом. Капсулою. Хорошою, міцною капсулою, яка дозволила мені перечекати, поки цей світ не стане достатньо крихким. А коли Вінчестери затягнули його у свій маєток, у свою «безпечну» ізоляцію... о, це було навіть смішно. Вони створили ідеальний вакуум. Вакуум, у якому мені стало занадто тісно ділити з ним одне тіло. Я просто... вийшов. А його залишив там. Порожнім.

Бріджит судомно видихнула. Тільки зараз вона почала усвідомлювати масштаб того, що відбулося.

— Вони зараз панікують, — вона кивнула в бік, де за багато кілометрів височів замок Об'єднаного Королівства. — Беатрис пускає сигнальні блискавки. Зейн, мабуть, уже зламав голову об свої радари. Вони будують бар'єри. Думають, що це звичайна атака. Що її можна відбити.

Сіріус зупинився. На його обличчі не з'явилося злої усмішки чи хижого виразу, притаманного лиходіям, які готуються до бою. Він виглядав, як архітектор, що дивиться на стару, покинуту будівлю перед знесенням.

— Нехай будують, — тихо сказав він, дивлячись на далеку червону заграву від магії Беатрис на горизонті. — Це їхня природа. Люди, маги, стихійники... вони всі однакові. Вони метушаться. Створюють правила, зводять стіни, пишуть закони, народжують дітей, ліплять свої маленькі, яскраві імперії. Вони витрачають стільки енергії, щоб запалити іскру.

Він підняв руку. На його долоні з повітря зіткалася маленька чорна сфера, яка не випромінювала нічого, крім тиші.

— Що ми будемо робити тепер? — спитала Бріджит. Її голос більше не тремтів. У ньому з'явилося щось фанатичне, сліпе, але тверде. — Які накази? Кого вбити першим?