Розділ 55

РОЗДІЛ 55: Сім’я проти сім’ї

Повітря в кабінеті Беатрис було не просто наелектризованим — воно здавалося фізично густим, майже відчутним на дотик, наче кожна молекула кисню перетворилася на мікроскопічний розряд статичної електрики. Лист до Зуї, який Беатрис намагалася вимучити останню годину, так і залишився самотньо лежати на краї столу — лише кілька коротких, рваних рядків на дорогому пергаменті, що обривалися на самому початку. У цьому вже не було потреби.

Зуї з’явилася сама, без попередження і запрошення. Вона просто матеріалізувалася на порозі, мокра від зливи, що раптово накрила замок. Дівчина відчула все через їхній спільний родинний магічний зв’язок — ту тонку, невидиму нитку, яка зараз натягнулася до межі й нарешті з болем луснула. Вона знала: той крихкий, фальшивий «спокій», який вони так старанно плекали в Об'єднаному Королівстві, остаточно розлетівся на дрібні, гострі друзки, порізавши їм душі.

Зуї нерухомо стояла біля високого вікна, дивлячись у сутінки, що стрімко згущувалися. За склом збиралися важкі, свинцево-сірі хмари, які, здавалося, от-от розчавлять шпилі замку своєю вагою. Її стихія Дощу завжди була дзеркалом її внутрішнього світу: зараз по холодних шибках почали несамовито стікати перші важкі краплі, хоча ще хвилину тому небо над лісом було абсолютно чистим. Обличчя Зуї було блідим, майже мармуровим, а в її очах, зазвичай м'яких і глибоких, зараз відбивався той самий холодний, невблаганний вогонь рішучості, що й у Беатрис.

— Він не просто могутній правитель Хмарного Королівства, Беатрис, — голос Зуї ледь помітно тремтів від прихованої напруги, і з кожним її словом гуркіт дощу за вікном ставав дедалі сильнішим, перетворюючись на нескінченний барабанний дріб. — Він — наш дідусь. Земфір Монрей. Той самий чоловік, який тримав нас на колінах у далекому дитинстві, гладив по голові й нескінченно розповідав солодкі казки про вищу справедливість, про честь і про те, що порядок — це найвище благо. А тепер Бріджит каже, що ми для нього — лише незначні фігури, зручні інструменти, які він «тримає в безпеці» під скляним ковпаком, поки власними руками винищує і перетворює на алгоритми все, що ми так щиро любимо.

Беатрис різко, з якимось внутрішнім надривом підвелася з крісла. Рух був настільки різким, що папери на столі розлетілися в різні боки, немов налякані птахи. Вона кожною клітинкою тіла відчувала присутність Гарольда поруч. Привид стояв у найтемнішому кутку кімнати, напівпрозора фігура в напівмороці, і мовчки, з глибоким сумом спостерігав за сестрами. Зуї не бачила його і не чула — для неї Гарольд залишався лише частиною магічного фону, — але напруга в кімнаті була настільки високою, що вона інтуїтивно відчувала: вони тут не самі. Минуле і майбутнє зіткнулися в цьому кабінеті.

— Він викупив Бріджит з того пекла в Містеріумі не для того, щоб врятувати нещасну дівчину чи дати їй новий шанс, — процідила Беатрис крізь зуби, звертаючись безпосередньо до сестри, але краєм ока помічаючи, як Гарольд повільно і ствердно киває головою. — Він не рятував її. Він купував собі ідеальну, вірну тінь. Майстриню, чий дар творення він міг би випалювати і перетворювати на метал. І, боги, він зробив те саме з нами! Він просто оточив нас розкішшю, замками, ілюзією влади та вірними слугами лише для того, щоб ми, засліплені цим блиском, ніколи не побачили, як він повільно і методично затягує зашморг на шиї всього Об’єднаного Королівства.

Це вже давно перестало бути питанням високої політики Ради П’яти, боротьбою за сфери впливу в Мультивсесвіті чи навіть битвою за Діагональний Завулок. Це стало чимось значно особистішим, болючішим і глибшим. Це був удар у саме серце їхньої ідентичності.

— Земфір завжди любив повторювати нам, що сім’я — це корінь будь-якої сили, — майже пошепки промовила Беатрис, і в її голосі почулася гіркота розчарування. — Але для нього ми ніколи не були корінням. Ми були лише красивими, дорогими прикрасами на його важкій короні. Елементами декору, які мали підтверджувати його статус «доброго патріарха», поки він ставав алгоритмом.

— Більше ні. Цьому настав кінець, — Зуї різко стиснула кулаки, і дощ за вікном миттєво перетворився на справжню, шалену зливу. Гігантські потоки води стікали по стінах замку, наче небо намагалося змити весь той бруд і брехню, що накопичувалися роками. — Якщо він хоче грати в «сім’ю» за власними правилами, де онуки — це пішки в його партії, то він дуже скоро дізнається одну важливу річ. Ми успадкували від нього не лише його благородну кров, а й його непохитну, сталеву волю. І якщо він вирішив стати нашим ворогом, він отримає ворога, якого сам же і виховав.

Беатрис довгим, вивчаючим поглядом подивилася спочатку на Зуї, бачачи в ній нову, раніше невідому силу, а потім на Гарольда. Привид виглядав надзвичайно стурбованим — він розумів ціну такої війни краще за будь-кого. Беатрис була єдиним містком між світом живих і тими небезпечними знаннями, які зберігав Гарольд, але зараз її власна кров, її ображена гордість і любов до свого народу кликали до дії гучніше за будь-які розважливі поради з примарного минулого.

— Ми не просто йдемо проти чергового члена Ради, якому заманулося трохи більше влади, — твердо, з металевим відтінком у голосі промовила Беатрис. Зуї відчула, як від цих слів по кімнаті пройшла вібрація магічної сили. — Ми йдемо проти тирана, який має нахабство називати нас онуками, поки тримає ніж за нашими спинами. Він зрадив нашу віру, він методично ламав Бріджит, і тепер він намагається стерти нас як особистостей, перетворивши на частину своєї «системи».

На столі раптом яскраво спалахнув пергамент — той самий чистий аркуш, на якому так і не з'явилося жодного слова для Земфіра. Він миттєво згорів дивним, синім полум’ям, не залишивши після себе навіть попелу — лише легкий запах озону. Це був фінальний акт. Кінець будь-якої дипломатії та компромісів. Сім’я Монрей розкололася навпіл, і ця тріщина пройшла через саме серце Хмарного Королівства.