Розділ 52

РОЗДІЛ 52: Порожнє місце

Замок Об’єднаного Королівства, який ще якихось дві години тому здавався непорушною твердинею, абсолютно безпечним прихистком від усіх зовнішніх бур, тепер відчувався страхітливо порожнім. Це була не та приємна, заколислива тиша, яка настає після важкого, але переможного бою. Це був вакуум. Навіть м'яке, тепле магічне сяйво настінних світильників, що зазвичай створювало атмосферу домашнього затишку, тепер здавалося штучним, тьмяним і не могло заповнити ту величезну, зяючу діру, яку залишила по собі Бріджит своєю безжальною сповіддю.

Герої, розійшовшись по своїх кімнатах, відчували не просто фізичне чи магічне виснаження — вони відчували глибоку, нищівну втрату. Втрату наївної ілюзії, що їхній понівечений світ можна відновити лише щирою добротою, прощенням та щедрими фінансовими вливаннями. Виявилося, що фундамент їхнього «Нового спокою» був замішаний на крові, шантажі та жорстоких експериментах.

Тера зі Стівеном тихо, майже не дихаючи, прочинили важкі дубові двері до спальні Беатрис. Кімната була занурена в глибокий напівморок — господиня навіть не подумала запалити основне світло. Беатрис сиділа за масивним письмовим столом з червоного дерева, низько схилившись над єдиним джерелом світла — маленькою магічною свічкою. Перед нею лежав чистий аркуш дорогого пергаменту. Її рука, що стискала перо, ледь помітно, але безупинно тремтіла, і крапля чорнила вже встигла впасти на папір, розпливаючись потворною чорною плямою.

— Ти пишеш Зуї? — м’яко, майже пошепки запитала Тера. Вона нечутно підійшла ближче і поклала свою теплу долоню на напружене плече подруги. Тера, чия природа завжди була нерозривно пов'язана зі стихією хаосу, як ніхто інший відчувала зараз цей жахливий, штучний тиск чужого «порядку», який намагався нав'язати їм Земфір. Для неї хаос був свободою, а те, що робив правитель Хмарного Королівства, було найгіршим видом мертвої стабільності.

— Я маю їй сказати... — голос Беатрис був абсолютно порожнім, позбавленим будь-яких емоцій, і від цього звучав ще страшніше, ніж якби вона кричала чи плакала. — Вона повинна знати правду. Повинна знати, хто насправді стоїть за цим гнилим «спокоєм» і хто оплачує наші рахунки. Навіть моя злість, мій гнів... вони не можуть перекрити те, що я відчуваю зараз. Це абсолютна порожнеча, Теро. Наче все наше життя, всі наші перемоги і втрати були лише незначними фігурами на величезній шаховій дошці Земфіра Монрея. Він просто пересував нас, як йому заманеться.

Стівен, який мовчки зайшов слідом за Терою, прихилився до одвірка, міцно схрестивши руки на грудях. Його обличчя було зосередженим і суворим.

— Ми обов'язково знайдемо вихід, Беатрис, — його голос пролунав впевнено, намагаючись стати для неї якорем у цьому штормі. — Яким би великим не був політичний чи магічний вплив твого дідуся, якими б не були його ресурси в Раді П'яти — він не володіє нашою волею. Він може купити будівлі в Завулку, може залякати Бріджит, але він не може змусити нас здатися.

Беатрис на мить відірвала погляд від зіпсованого пергаменту, підняла втомлені, почервонілі очі на друзів і ледь помітно, гірко всміхнулася.

— Дякую вам. За те, що ви зараз тут, зі мною, — вона поклала перо на стіл і потерла скроні. — Але мені зараз... мені справді треба побути самій. Мені потрібно впорядкувати думки і якимось чином закінчити цей лист. Зуї має бути готовою.

Коли Тера та Стівен мовчки вийшли, акуратно причинивши за собою двері, Беатрис знову залишилася в абсолютній, дзвінкій тиші. Вона дивилася на полум'я свічки, не кліпаючи.

Раптом з високої книжкової полиці біля вікна з гучним, глухим звуком впала важка, оправлена в шкіру книга. Беатрис навіть не здригнулася. Вона не обернулася і не виявила жодного здивування — вона надто добре, до дрібниць знала цей специфічний магічний почерк.

— Гарольде, — страшенно втомлено промовила вона, навіть не повертаючи голови в бік полиці. — Ти цілком міг би проходити крізь кам'яні стіни і без такої шкоди для моєї приватної бібліотеки. Ці фокуси з падінням предметів вже давно нікого не лякають.

Повітря посеред кімнати раптом пішло дрібними брижами, температура різко впала на кілька градусів, і з сірого туману матеріалізувався Гарольд. Його напівпрозора, примарна постать сьогодні виглядала ще більш серйозною та похмурою, ніж зазвичай. Сріблясте світло, що виходило від нього, ледь розсіювало темряву кімнати.

— Відсунь свої жарти в сторону, Беатрис. Зараз не час для сарказму, — він різко змахнув напівпрозорою рукою, і впавша книга сама собою злетіла назад на полицю. — Я чув усе. Кожне слово. Я був незримо присутній у залі під час вашої катастрофічної вечері. Я завжди знав, що Земфір відверто недолюблює Об’єднане Королівство. Ще з тих давніх часів, коли був живий Альбус, Монрей завжди дивився на ці землі згори вниз, як на якусь прикру історичну помилку, як на брудну пляму хаосу, яку треба терміново виправити і підкорити своєму ідеальному порядку. Але щоб зайти настільки далеко...

Привид Гарольда почав нервово міряти кроками кімнату, залишаючи за собою легкий слід інею на килимі.

— Щоб так цинічно використовувати Бріджит... Щоб навмисно, за допомогою якихось препаратів випалювати її магію заради своїх божевільних експериментів... Це переходить усі мислимі межі моралі та законів магії. Він ставився до неї не як до живої людини, а як до механізму. Використовував ту унікальну генетичну мутацію, саму суть її властивості Люмінара Творення, щоб штампувати монстрів! Це злочин проти самої природи магії!

— Він мій дідусь, Гарольде, — гірко кинула Беатрис, повертаючись до привида. Її очі знову наповнилися непролитими сльозами образи. — Мій рідний дідусь. І він, як виявилося, фактично одноосібно керує всім Діагональним Завулком через свою налякану протеже. Він фінансує нас, щоб потім знищити.

Вони ще дуже довго говорили в холодній напівтемряві спальні. Беатрис слухала розповіді Гарольда про старі, глибоко вкорінені політичні образи Земфіра Монрея, про його маніакальну одержимість досконалістю Хмарного Королівства і про те, що вся могутня Рада П’яти, на яку вони колись покладали надії, тепер виглядає як одна гігантська, майстерно розставлена пастка.