Розділ 50

РОЗДІЛ 50: Конструкти — це не помилка

Бріджит уже майже зникла в густій тіні за відчиненими дверима. Її рука випустила важку бронзову ручку, і здавалося, що візит остаточно завершено. Але раптом вона зупинилася, завмерла на самісінькому порозі, ніби остання, найтонша невидима нитка, що зв’язувала її з цим масивним дубовим столом і людьми за ним, ще не обірвалася. Її плечі здригнулися. Вона різко розвернулася, і світло магічних світильників вихопило її обличчя: на ньому знову проступили ті самі гарячі, справжні, до болю відчайдушні сльози, які вона щойно намагалася приховати.

Не звертаючи уваги на напружені погляди присутніх, вона стрімко підійшла до Беатрис майже впритул, судомно вхопившись зблідлими від напруги пальцями за різьблену спинку порожнього стільця. Дерево ледь чутно скрипнуло під її хваткою.

— Ви думаєте, ті жахливі конструкти, що тероризували ваше місто... ви думаєте, це була просто випадковість? — її голос тремтів від гримучої суміші неконтрольованого страху та глибокої, отруйної гіркоти, що рвалася назовні. — Ви всі самовпевнено називали це прикрою помилкою, локальним магічним збоєм «Періоду Відновлення». Ви заспокоювали себе тим, що це лише наслідки нестабільної магії. Але конструкти — це не помилка. Це чітко налагоджена система.

Герої за столом завмерли, наче вражені паралітичним закляттям. Повітря в їдальні стало настільки щільним, що кожен вдих давався важко. Навіть Беатрис, яка ще хвилину тому була сповнена праведної люті та обурення, тепер дивилася на Бріджит з крижаним заціпенінням, відчуваючи, як холодний піт виступає на скронях.

— Це була система безжального тестування, — ледь чутно прошепотіла Бріджит, і її великі очі розширилися від первісного жаху перед власною незворотною сповіддю. — Це була лише розминка. Ретельна підготовка до чогось набагато більшого, чогось катастрофічного, що ще тільки має впасти на ваші голови. Земфір... він постійно використовував мене як свій особистий лабораторний інструмент. Він діставав мені якісь пігулки — маленькі, дивні, неймовірно гіркі, з огидним, їдким присмаком іржавого металу і попелу.

Вона перевела подих, її груди важко здіймалися, коли вона змушувала себе згадувати ті моменти.

— Ви не розумієте... Ці препарати штучно, насильно підсилювали мою властивість творення до нелюдського, неможливого рівня. Як ви знаєте, магія Люмінарів — це не класична стихія, це унікальна генетична мутація. І він знайшов спосіб впливати на цей ген. Через ці металеві пігулки моя властивість виходила з-під контролю, розширюючи межі можливого. Саме завдяки цьому я могла створювати тих конструктів такими неймовірно сильними, такими лякаюче автономними та жорстокими.

Бріджит закрила обличчя обома руками, і крізь її тремтячі пальці почувся глухий, приглушений схлип, що розірвав тишу зали.

— Зрозумійте ж нарешті, це зовсім не була моя ініціатива! — з відчаєм вигукнула вона, опускаючи руки. Її макіяж був злегка розмазаний, роблячи її схожою на загнану в кут дитину. — Я б ніколи при здоровому глузді не випустила цих металевих монстрів на живі, людні вулиці. Це все він. Він жорстоко змушував мене переходити межу моєї магії, він буквально випалював мої генетичні канали творення цими токсичними препаратами. І все це лише для того, щоб подивитися, наскільки міцним буде фундамент його нового світового порядку, як швидко впаде ваш захист.

— Навіщо? — сухо, майже механічно запитала Беатрис. Її голос звучав мертво. Здавалося, вона відмовлялася вірити в те, що чує. — Навіщо моєму рідному дідусеві все це робити? Який у цьому сенс?

Бріджит повільно підняла голову, і в її почервонілих від сліз очах промайнуло страшне, апокаліптичне прозріння.

— Щоб назавжди взяти під тотальний контроль стихійників, Беатрис. Конструкти були ідеальним, невтомним ворогом, який змушував вас день за днем виснажувати свої резерви. Мета Земфіра Монрея — не просто політична стабільність чи влада в Раді П'яти. Його мета — це покрокове, повільне, але невідворотне знищення всього Об’єднаного Королівства.

Вона обвела поглядом присутніх, затримавшись на мить на Тері. Тера, чия сутність була нерозривно пов'язана зі стихією хаосу, відчула, як неконтрольована енергія всередині неї починає небезпечно вібрувати від обурення та інстинктивної загрози. Земфір ненавидів цей хаос, ненавидів їхню свободу.

— Він хоче стерти в порошок усе, що було до нього, — безжально продовжувала Бріджит. — Виснажити всіх героїв до краплі, дискредитувати саму суть магії стихій, показати її слабкість перед його холодним розрахунком. А потім... потім він планує підняти ці димлячі руїни високо до себе в небо. Зробити їх частиною Хмарного Королівства, щоб правити одноосібно і вічно. Ви — перешкода, яку він стирає моїми руками.

Вона відступила на один невпевнений крок назад, відриваючи руки від стільця, знову стаючи тією маленькою, вразливою і наляканою кріпачкою з Містеріуму, якою була колись давно. Тінню, що боїться власного існування.

— Я була лише зручною, потужною батарейкою в його грандіозному, маніякальному плані. Він викупив мене і подарував мені Крамницю дивин на Діагональному Завулку зовсім не для того, щоб я була щасливою чи вільною. Він зробив це, щоб я завжди була поруч, під його рукою, повністю залежна, вдячна і готова творити монстрів за його першим наказом.

Бріджит востаннє, важко подивилася на присутніх. Тепер у її заплаканих очах не було ані краплі віри чи надії, лише безмежна, чорна втома людини, яка зламалася під тиском обставин. Вона різко розвернулася і цього разу пішла швидко, не озираючись, майже бігла геть із зали, залишаючи розгублених героїв наодинці з цією страшною правдою. Правдою, яка в одну мить виявилася набагато страшнішою та руйнівнішою за будь-яку відкриту битву.

Земфір Монрей не намагався врятувати Об'єднане Королівство. Він методично, повільно вбивав його, цинічно використовуючи власну кровну онуку та свою найвідданішу, зобов'язану йому ученицю як безвідмовну зброю масового ураження.