Розділ 33

РОЗДІЛ 33: Замок як серце

Замок Об’єднаного Королівства зустрів героїв незвичним, майже неприродним спокоєм, який після недавньої метушні Діагонального Завулку та виснажливих засідань Ради здавався справжньою фортецею абсолютного миру. Сонячні промені, пробиваючись крізь високі вітражі, м’яко лягали на відшліфовану віками кам’яну підлогу головної зали, малюючи на ній химерні візерунки. Хедрік, намагаючись підтримати видимість нормального життя, тихо наспівував якийсь старий лісовий мотив собі під ніс, зосереджено розставляючи свіжі квіти у важкі кришталеві вази. Проте цей спокій був оманливим і крихким, наче тонкий шар першого льоду над глибокою, чорною прірвою, яка лише чекала слушного моменту, щоб розкритися.

Герої зібралися біля великого каміна, де вогонь тріщав якось надто приглушено. Стівен розгорнув свіжий випуск «Королівського Вісника», який щойно доставили терміновою поштовою совою . Щойно він пробіг очима перші заголовки, його обличчя миттєво зблідло, набуваючи відтінку старого пергаменту, а права рука мимовільно, з хрускотом стиснула край паперу.

— Слухайте... — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки напруги, що розмова Хедріка з квітами миттєво припинилася. — Це сталося вчора вночі. Саме тоді, коли ми тут, у замку, дозволили собі трохи розслабитися, святкуючи рішення Ради про невтручання в бізнес.

Він почав читати вголос статтю, від кожного слова якої крижаний холодок повільно проходив по спинах присутніх. У ніч після доленосного засідання було скоєно небачений за своєю зухвалістю напад на саму резиденцію Ради П’яти. Головна зала засідань, символ єдності Мультивсесвіту, перетворилася на купу обпалених руїн, а Хельгара — найстарішого правителя Сніжних Альп та могутнього стихійника Крижаного Безмов’я — було тяжко поранено прямо в його покоях.

Згідно з офіційним звітом, усе відбувалося в абсолютній, непроглядній темряві. Магічні світильники, що працювали на вічній енергії, просто згасли в одну мить, а елітна варта, що стояла на постах, не чула жодного звуку боротьби чи крику про допомогу. Складалося враження, ніби сама темрява на кілька хвилин набула фізичної форми, щільної та нещадної, і напала на одного з найсильніших магів світу, який вважався майже невразливим у своїй стихії.

Ріта Скрейл, невтомна журналістка «Вісника», якимось дивом встигла взяти коротке, уривчасте інтерв’ю у пораненого Хельгара, перш ніж його в стані магічної коми забрали найкращі цілителі Містеріуму. Стівен зачитав його пряму мову, яка була надрукована з численними пропусками:

«Я мав залишатися в захисному полі Олімпіуму тієї ночі... — Хельгар говорив важко, його голос на записі переривався на болісний кашель, що випльовував крижану крихту. — Я старію, я не можу довго бути сам, без постійної підживки від своєї рідної стихії. І от, коли я вже почав занурюватися в сон, сталося щось... неможливе. Повітря навколо ліжка раптово стало густим і в’язким, ніби гарячий дьоготь. Сама темрява почала мене атакувати, вона не просто билася, вона душила, висмоктуючи холод із моїх вен... А прямо перед моїми очима, у самому центрі цього мороку, стояв він... Невідомий мені чол...»

На цьому фатальному реченні текст інтерв’ю раптово і грубо обривався. Ріта додала коротку примітку дрібним шрифтом: правитель знепритомнів від больового шоку, а цілителі в категоричній формі заборонили будь-які подальші розпитування, побоюючись за його життя. Його рани не затягувалися звичайною магією — вони диміли чорним попелом.

— «Невідомий чоловік»? — Тера рвучко підвелася з крісла, нервово міряючи кроками залу, і кожен її крок відлунював від високої стелі. — Хельгар — один із найстаріших і наймудріших правителів нашої епохи. Він знає в обличчя кожного мага, кожного лорда і кожного найманця в десяти сусідніх світах. Якщо він каже, що не знає цю постать, значить, ця істота або з’явилася нізвідки, з самої порожнечі, або вона дуже довго, десятиліттями, ховалася в тіні, чекаючи на цей момент.

— І знову помітьте: жодних механічних деталей, жодних конструкторів чи звичного заліза, — зауважив Зейн, похмуро дивлячись у вікно на далеку вежу, де серед запилених реліквій жив привид Гарольда. — Цього разу це була чиста, первісна темрява. Магія, яка не залишає відбитків, але ламає найсильніші щити.

Беатрис мовчала, мимоволі згадуючи нічні слова Гарольда про «сцену, що готується до свого кривавого фінального акту». Якщо напад відбувся на саму верхівку влади, на Раду П’яти, то невидима пастка вже не просто зачинялася — вона почала фізично ламати тих, хто мав би бути головним запобіжником хаосу. Замок, який ще годину тому здавався їм останнім серцем миру та надії, раптом став схожим на самотній, занедбаний острів посеред безкрайнього океану, вода в якому стрімко чорніє і підіймається все вище, готуючись поглинути все живе.