Розділи 27-28

РОЗДІЛ 27: Подарунок від Бріджит

Ранок у королівському замку почався з абсолютно несподіваного, але вкрай урочистого візиту. Біл, навантажений численними коробками з вишуканим золотим тисненням, з’явився біля головної брами ще вдосвіта, а за ним, витончено ступаючи по вогкій від роси бруківці, повільно йшла Бріджит. Вона виглядала справжнім втіленням щирої вдячності та світської вихованості, тримаючи в руках невеликий пакунок, дбайливо перев’язаний оксамитовою стрічкою з емблемою елітного «Ательє Шовкового Ряду».

— Ви зробили для цього міста те, що не вдавалося нікому протягом довгих років, — м’яко і проникливо промовила вона, розставляючи свої численні подарунки на великому дубовому столі в головній залі замку. — Тепер, коли небезпечний інтриган Крейв нарешті опинився за залізними ґратами, весь наш світ зітхнув із невимовним полегшенням. Це лише скромна, символічна подяка від мене особисто та від моїх шановних сусідів-торговців, які знову відчули себе в безпеці.

На столі, наче за помахом чарівної палички, з’явилися дивовижні речі, від яких пахло розкішшю та далекими магічними світами. Тут був набір ексклюзивних ароматичних свічок від знаменитого «Свічника Ранвелла», які, згідно з етикеткою, обіцяли кожному «найсолодші та найглибші сни, позбавлені тривог». Поруч стояла важка бляшана коробка рідкісних колекційних чаїв із «Вересової комори», а центр столу займав величезний плетений кошик солодощів від старого кондитера Феллінга — десерти в ньому ледь помітно світилися ніжним, заспокійливим рожевим кольором. Сама Бріджит, наче ненароком, додала декілька вишуканих дрібниць із власної Крамниці дивин: маленьке срібне дзеркальце, яке, за її словами, завжди показувало лише найкращу версію того, хто в нього дивиться, та тендітну механічну пташку, здатну співати забуті мелодії найвіддаленіших куточків Мультивсесвіту.

— Які ж це неймовірні, чудові речі! — захоплено вигукнув Хегрід, з дитячим захватом обережно торкаючись пальцем металевого крильця пташки. — Дивись, Стівене, вона наче жива, навіть дихає!

Герої, попри весь свій досвід, уважно і прискіпливо оглянули кожен дарунок. Зейн особисто перевірив предмети на наявність магічного холоду чи прихованих пасток, Тера намагалася вловити бодай мікроскопічну краплю агресивного хаосу, але все було ідеально, чисто і безпечно. Це виглядало як максимально щирий жест доброї волі. Проте в ту мить, коли вони з Білом уже виходили за межі замкової території, Бріджит ледь помітно нахилилася до вуха гобліна і прошепотіла так тихо, що навіть чуйний ранковий вітер не зміг розібрати слів:

— Це просто для того, Біле, щоб бути абсолютно впевненою: ці діти не стануть мені посеред шляху в найвідповідальніший, фінальний момент. Спокій — це теж зброя, якщо знати, як його подати.

Ці предмети справді не були вбивчою зброєю в класичному розумінні. Вони були частиною складної, невидимої системи — своєрідними магічними якорями, що мали м’яко приспати залишки пильності героїв і поступово «налаштувати» загальну атмосферу замку на ту особливу, в’язку частоту, яка була вигідна саме Бріджит.

Наступна ніч у Діагональному Завулку видалася незвично холодною та туманною. Бріджит поверталася до своєї крамниці пізно, обираючи найкоротший шлях через вузькі, занедбані проходи за майстернями «Золотого ковадла». Саме там, у глухому куті, шлях їй раптово перегородили троє високих чоловіків у брудних темних плащах. Це були залишки колишніх людей Крейва — ті, хто після арешту боса втратили все і тепер сподівалися лише на швидку, відчайдушну наживу.

— Гроші, Бріджит, — прохрипів один із них, виходячи вперед і з характерним скрипом натягуючи важкий бойовий лук. — Ми хочемо отримати десять тисяч ерлінгів. Прямо зараз. Або ти витягуєш нашого боса з в’язниці за своїми зв’язками, або платиш за його вічне мовчання нам. Стріла вже дивиться тобі в саме серце.

Бріджит навіть не уповільнила крок і не змінила виразу обличчя. Вона дивилася на озброєних найманців із втомленою, майже жалісливою посмішкою, ніби перед нею стояли не вбивці, а примхливі, неслухняні діти, що заважають дорослим працювати.

— Навіщо вашому невдасі-босу зараз ті гроші, якщо він і так гниє у в’язниці без жодного шансу на порятунок? — спокійно і ледь іронічно запитала вона. — Дурні... які ж ви невиправні дурні. Ви справді наївно думаєте, що якийсь пом’ятий папірець із цифрами в руках колишнього гільдійця має для мене бодай найменше значення?

— Це була твоя остання спроба домовитися по-хорошому! — оскаженіло крикнув лучник, натягуючи тятиву до самої межі, готовий прошити жінку наскрізь.

Але в ту ж саму мить нічне повітря навколо них дивно здригнулося, наче від потужного ультразвуку. Щось невидиме, блискавичне і неймовірно сильне, раптом вирвалося з густих тіней прямо за спиною Бріджит. Почувся жахливий, сухий звук одночасного хрускоту кісток — усім трьом нападникам у ту ж секунду невидимою силою скрутило голови рівно на сто вісімдесят градусів. Вони впали на холодну бруківку, наче порожні ганчір’яні ляльки, не встигнувши не те що вистрілити, а навіть усвідомити власну смерть.

Бріджит зупинилася лише на мить, аби поправити мереживний комір своєї дорогої мантії. Вона подивилася в порожнечу поруч із собою, де ще секунду тому відчувалася присутність чогось великого, темного і незримого для людського ока.

— Хмм... щиро дякую, — ледь помітно всміхаючись, промовила вона в густий туман, ніби звертаючись до старого друга.

Вона спокійно, навіть елегантно переступила через нерухомі тіла, що застигли в неприродних позах, і пішла далі, до своєї Крамниці дивин. Там на неї вже чекав Біл, тьмяне світло магічних ламп і нові партії дерев’яних коробок із тими самими таємничими, зловісними маркуваннями, які ніхто в місті досі не наважився розшифрувати.

РОЗДІЛ 28: Зниклий конструкт