Розділ 26

РОЗДІЛ 26: Затишшя

Настали ті благословенні дні, на які виснажене Об’єднане Королівство вже й не сподівалося. Конструкти, що протягом довгих тижнів безжально тероризували стратегічні порти, центральні банки та затишні житлові вулички, почали раптово зникати, наче ранковий туман під променями сонця. Спочатку повністю припинилися дрібні, але дошкульні інциденти в популярній пекарні «Піч трьох зерен», де тісто більше не намагалося задушити пекарів; потім безслідно розсіявся важкий фіолетовий туман над шпилями банку «Ґолдстек». Весь Мультивсесвіт нарешті полегшено видихнув, відчувши смак безпеки.

Герої, вкрай виснажені місяцями постійної бойової напруги та безсонними ночами в архівах, почали щиро вірити, що аномалії або самоліквідувалися через вичерпання магічного ресурсу, або ж арешт Лорента Крейва став тим самим вирішальним ключем, що розірвав ланцюг подій. У замку вперше за неймовірно довгий час запанував глибокий спокій, який більше не здавався крихким чи тимчасовим.

Проте в муніципальній в’язниці, розташованій далеко від міського життя та шуму, повітря залишалося важким, вологим і просякнутим запахом відчаю. Бріджит у супроводі незмінного Біла повільно йшла вздовж нескінченного ряду залізних камер, поки не зупинилася навпроти важкої решітки, за якою в напівтемряві сидів Лорент Крейв.

Бріджит дивилася на нього зверху вниз, і в її погляді не було ні краплі людського тепла. Її голос звучав дивно, майже механічно: він був абсолютно монотонним, позбавленим будь-яких емоцій, окрім крижаного, безмежного презирства, яке пробирало до кісток.

— Бідний, бідний, недалекий Крейв... — промовила вона, і цей тон, схожий на шурхіт зміїної шкіри, змусив Лорента мимоволі здригнутися. — Ти так пристрасно, так маніакально хотів отримати мою Крамницю. Ти так відчайдушно, так незграбно намагався мені помститися за свою втрачену велич. Невже твій куций розум досі не здатний збагнути одну просту істину: у цьому Завулку все, абсолютно все робиться тільки так, як того хочу я?

Вона підійшла впритул до іржавої решітки, її пальці в ідеальних рукавичках навіть не торкнулися металу. Біл стояв за її спиною, похмуро схрестивши м’язисті руки, і його вузькі очі в темряві коридору нагадували два розпечені вуглики, що стежать за здобиччю.

— Ти почав мені серйозно заважати — і я тебе елементарно прибрала зі свого шляху, — спокійно продовжувала Бріджит, схиливши голову набік. — Чи ти справді наївно думав, що можеш безкарно підслуховувати мої приватні розмови, намагатися відстежити мої логістичні маршрути чи, що ще безглуздіше, шпигувати за моїм гобліном? Я точно знаю, що ти знаєш те, чого стороннім знати категорично не слід. І саме ця твоя цікавість стала твоєю головною, фатальною помилкою.

Лорент, попри свій жалюгідний, брудний вигляд та розірваний дорогий костюм, раптом хрипко і неприємно засміявся. Він витер обличчя тильним боком долоні і, важко підвівшись із лави, подався вперед до світла.

— Тоді щиро подякуй мені за те, що я досі не здав тебе з усіма твоїми секретами цим наївним «героям», — просичав він, втупившись у неї налитими кров'ю очима. — З тебе вийде непогана, дуже солідна сума за моє повне і вічне мовчання, Бріджит. Ти ж не хочеш, щоб я при першій же нагоді розповів Беатрис чи Стівену про твого таємничого «Господаря» і про те, на кого ти насправді працюєш?

Крізь прути решітки він різким рухом просунув брудний, зім’ятий папірець. На ньому розмашистим, нерівним почерком було виведено коротку цифру: 10 000 ерлінгів.

Бріджит взяла папірець двома пальцями, ніби це було щось вкрай мерзенне і заразне, і холодно, майже невловимо посміхнулася самими кутиками губ.

— Десять тисяч... Я, мабуть, подумаю над твоєю пропозицією. Але пам’ятай, Лоренте, і запам'ятай це назавжди: хоч одне зайве слово, один натяк у бік замку — і я тебе знищу. Я не буду тебе арештовувати за законом, не буду підставляти перед Гільдією. Я саме знищу тебе фізично і метафізично. Так, що від самого твого існування не залишиться навіть дрібної плітки в останньому випуску «Королівського Вісника». Ти мене почув?

Крейв лише знову розсміявся їй у слід, і цей божевільний сміх довгою луною відбивався від кам’яних стін в'язниці, поки витончена постать Бріджит та масивна тінь Біла не зникли в темряві виходу.

У замку Об'єднаного Королівства тим часом панувала справжня, майже пасторальна ідилія. Побут нарешті повернувся у своє звичне, безпечне русло, про яке всі так мріяли. Старий Хегрід був абсолютно, безмежно щасливий: він знову міг годинами спокійно чистити величні статуї біля головної брами, не боячись щохвилини, що вони раптом оживуть під дією аномалії і спробують його розчавити в кам'яних обіймах.

— Оце я розумію — справжнє життя! — радісно вигукував він, енергійно розмахуючи своєю величезною ганчіркою. — Навіть вечірній чай став у десять разів смачнішим, коли за вікном більше не літають ці кляті фіолетові залізяки! Стівене, друже, підкинь мені ще трохи цукру порталом, будь ласка, бо я геть запрацювався!

Стівен, щиро сміючись, з легкістю створив крихітний, ледь помітний розлом прямо над порцеляновою чашкою Хегріда, і кубик рафінаду впав точно в ціль, здійнявши хмару бризок. Вайлдфаїр та Зейн про щось весело і жваво сперечалися в затишному кутку біля каміна, обговорюючи святкове меню на наступну велику вечерю, а Тера, хоч і зберігала звичну пильність десь глибоко всередині, дозволила собі нарешті розслабитися в м'якому кріслі з рідкісною книгою, принесеною з «Тихого Архіву».

Тільки Гарольд, стародавній дух-хранитель, залишався тривожно мовчазним. Його бліде обличчя в масивній рамі ледь-ледь проглядалося крізь незвично густий, майже непроникний сизий дим. Він не брав жодної участі в загальних жартах, не коментував тактичні успіхи героїв і не виходив на зв'язок. Дух-хранитель дивився на цей домашній затишок і веселість з якимось глибоким, неземним сумом у очах-вуглинках, ніби він один знав страшну істину: найтемніша, найхолодніша ніч завжди настає саме тоді, коли абсолютно всі свічки в домі здаються надійно запаленими, а двері — міцно зачиненими на всі засуви.