Розділ 25

РОЗДІЛ 25: Спокій — це форма

Обшук у розкішному, але захаращеному будинку Лорента Крейва розпочався без жодних попереджень чи церемоній. Важка королівська варта Об’єднаного Королівства миттєво оточила похмуру триповерхову будівлю, перекривши всі можливі виходи, а герої увійшли всередину, тримаючи в руках офіційний ордер із великою печаткою Беатрис. Крейв, застаний зненацька у своєму кабінеті серед нескінченних стосів паперів та порожніх пляшок дорогого вина, різко підхопився. Його обличчя вмить налилося багряною люттю, а вени на шиї напружилися.

— Це абсолютне, нечуване свавілля! — вигукнув він, гарячково стискаючи кулаки так, що хрустіли суглоби. — Мені негайно треба працювати, у мене призначені надважливі зустрічі в «Золотому ковадлі» та банку «Ґолдстек»! Ви не маєте жодного законного права отак вриватися і зривати мої державні справи!

Вайлдфаїр зробила повільний, хижий крок вперед, і на кінчиках її тонких пальців зловісно затанцювали вогняні іскри.

— Боюсь, мій солодкий, що сьогодні ти вже точно нікуди не підеш, — солодко, з відтінком смертельної загрози промовила вона, зневажливо оглядаючи безлад у кімнаті. — Хіба що в підземелля замку, якщо негайно не почнеш говорити правду.

Крейв на коротку мить замовк, важко дихаючи, а потім раптом, з неочікуваною для його статури спритністю, кинувся в сусідню кімнату. Почувся гучний дзвін розбитого скла — загнаний у кут гільдієць вирішив стрибнути прямо у вікно, по-дитячому сподіваючись на швидку втечу через заплутані, темні провулки Гільдійської площі. Проте Тера була набагато швидшою за будь-який людський відчай.

Вона лише на мить розвела руки в сторони, вивільняючи згусток сирої, некерованої енергії Хаосу. Простір перед Крейвом миттєво викривився, наче розплавлений віск: тверда бруківка стала схожою на глибоке рідке скло, стіни навколишніх будинків попливли химерними хвилями, а небо і земля в його очах помінялися місцями.

Лорент завмер на підвіконні, повністю дезорієнтований, блідий і безпорадний. Він не міг ступити ні кроку, бо перед його очима реальність перетворилася на нескінченний, нудотний вир кольорів, звуків та викривлених перспектив. Герої без жодних зусиль стягнули його назад у кімнату, наче мішок із зерном.

Ретельний обшук дав свої результати набагато швидше, ніж на те сподівалися. У глибоких потайних шухлядах дубового столу герої виявили цілий арсенал документів, які могли б запроторити Крейва за ґрати на кілька десятиліть. Там були детальні записи про систематичний підкуп торгових гільдій, протоколи незаконного вибивання боргів з дрібних торговців на міських ринках та масштабні махінації з престижною нерухомістю. Проте серед усього цього бруду не було знайдено абсолютно нічого, що прямо чи опосередковано пов’язувало б його з поточною діяльністю Бріджит.

Єдиним документом, що хоч якось стосувався Крамниці дивин, виявився папір трирічної давнини — суха виписка про зняття астрономічної суми з рахунку для потенційної покупки закладу. І це було все. Жодних нових угод, жодних листувань, жодних спільних планів.

— Я щиро, всім серцем ненавиджу цю Бріджит! — виплюнув Крейв, дивлячись на Теру крізь залишки туману Хаосу, що поступово розсіювався в його голові. — Вона підступно вкрала мою найбільшу мрію, вона одним помахом руки знищила всі мої стратегічні плани на Завулок! Але якщо ви дійсно хочете знати, що там відбувається насправді — розпитуйте цю дрянь, а не мене. Вона набагато, чуєте, набагато небезпечніша за будь-якого вуличного здирника чи корумпованого клерка.

Тим часом біля самого підніжжя замкової скелі, перед масивною головною брамою, що вела на територію королівської резиденції, знову з’явилася незворушна постать Бріджит. Вона привезла чергову партію «відновлених» артефактів — витончені, перев'язані золотими нитками пакунки, загорнуті в дорогу тканину з тисненим логотипом Крамниці.

Її зустріли Зейн та Хегрід. Старий завгосп з неприхованою підозрою оглядав кожну коробку, ніби очікував, що звідти вискочить конструкт, а Зейн стояв поруч, суворо схрестивши руки на металевих грудях і уважно спостерігаючи за кожним дрібним рухом Люмінара.

— Ви знову тут, Бріджит, — холодно і стримано зауважив Зейн, і його голос звучав як метал, що б'ється об лід. — Після того жахливого нападу, що стався нещодавно в Діагональному Завулку, ми цілком обґрунтовано чекали, що ви захочете взяти тривалу паузу і привести свої справи до ладу.

Бріджит спокійно, майже ніжно передала один із важких пакунків Хегріду. На її бездоганному обличчі не було й найменшої тіні вчорашнього переляку, блідості чи напруги. Вона виглядала справжнім втіленням небесної гармонії, попри те, що місто навколо все ще подекуди здригалося від відгомонів рідкісних аномалій.

— Місто нарешті повністю заспокоїлося, Зейне, — м’яко, майже співчутливо відповіла вона, піднімаючи очі на високі гострі шпилі замку, що прошивали низькі хмари. — Люди просто звикли. Хіба це не те, чого ви всі так відчайдушно прагнули з самого початку? Подивіться на них уважніше: вони більше не кричать від жаху, не тікають у паніці. Вони просто прийняли це і живуть далі своїм звичайним життям.

Вона на довгу мить затримала свій глибокий погляд на очах стихійника і додала коротку фразу, від якої в Зейна пройшов раптовий, вкрай неприємний холодок по самій спині:

— Спокій — це теж лише форма конструкції. Іноді найміцніша з усіх.

Вона граційно розвернулася і, не чекаючи відповіді, почала повільно спускатися кам'яними сходами вниз до міста, залишивши героїв стояти біля брами в глибоких, отруйних сумнівах.