Розділ 15

РОЗДІЛ 15: Ланцюг випадковостей

Наступні кілька днів перетворилися на нескінченну, виснажливу череду дрібних, але лякаючих інцидентів, що розповзалися Мультивсесвітом, наче тріщини по тонкому льоду. У Портовому місті Меліори важкі рибальські сіті за ніч самі собою сплелися в химерні, математично ідеальні вузли, які не зміг розплутати жоден матрос. У Сніжних Альпах Хельгара вікова крига почала видавати дивні, вібруючі звуки, що нагадували шепіт стародавньою мовою. Світ здригався, і більшість мешканців, заспокоєні офіційними вісниками, списували це на «відлуння великих воєн» та природне виснаження магічних пластів.

Проте в замку Об’єднаного Королівства, який височів на самотній скелі недалеко від міста, панувала густа і важка атмосфера. Вайлдфаїр, яка щойно повернулася з виснажливого патрулювання дальніх околиць, з силою зірвала з себе обпалені захисні рукавиці й жбурнула їх на масивний дубовий стіл.

— Я більше не можу! Це вище моїх сил! — вигукнула вона, і багряні іскри від її гніву миттєво обпалили мереживний край скатертини. — Чому ми постійно, день за днем, маємо це робити? У Мультивсесвіті тисячі обдарованих, Рада П’яти засідає на своєму недосяжному Олімпіумі, Земфір там щось важливо реєструє і ставить печатки... А в реальній багнюці, під дощем і серед залізних уламків конструктів, порпаємося ми! Скільки можна рятувати цей світ щовівторка, наче це якась рутинна робота в канцелярії?!

Вона раптом різко зупинилася посеред зали. Її дихання було переривчастим. Дівчина розвернулася і, дивлячись кудись повз розгублених друзів, прямо в порожнечу перед собою, наче звертаючись до невидимого автора цієї долі, випалила:

— І взагалі, хто ці безглузді сценарії пише?! Який геній вирішив, що ми — єдині безкоштовні рятувальники в усіх відомих королівствах? Хай нарешті хтось інший побігає за цими «нестабільними формами», з мене досить цього героїзму! Я хочу просто випити чаю, не чекаючи, що в мою чашку впаде чергова просторова аномалія!

У залі запала мертва, незручна тиша. Стівен та Тера мовчки перезирнулися. Хегрід, який якраз обережно заходив із важкою тацею гарячого чаю, ледь не впустив її від несподіванки.

— Е-е-е... Вайлд, сонечко, ти це зараз кому? — обережно запитав комендант, ставлячи тацю на край столу. — Тут тільки ми, свої... Може, тобі просто треба трохи довше поспати? Я можу заварити ту заспокійливу суміш, що Бріджит приносила.

Тим часом у Діагональному Завулку, де магічне життя вирувало за своїми законами, події теж не стояли на місці. Бріджит спокійно стояла біля входу до «Вересової комори», неспішно розмовляючи з її власницею — Хлоєю Елоїзою. Хлоя, як завжди, виглядала нетерплячою: вона нервово перебирала сухі пучки вересу, що пахли осіннім лісом.

— Кажу тобі, Бріджит, ці твої «герої» із замку надто багато про себе думають, — грубо кинула Хлоя, не підводячи очей від своєї роботи. — Приходять сюди, питають про все з такими обличчями, наче вони — істина в останній інстанції, постійно щось винюхують... Мені працювати треба, замовлення збирати, а не нескінченні звіти їм писати.

— Вони почали підозрювати мене, Хлоє, — тихо, з ледь вловимим відтінком щирого суму в голосі відповіла Бріджит, розглядаючи свою ідеальну паличку-артефакт. — Думають, що ці дивні конструкти — справа моїх рук. Що я якось таємно маніпулюю реальністю прямо зі своєї Крамниці.

— Дурниці! Повна нісенітниця! — до розмови раптово приєднався старий Феллінг, який якраз виходив зі своєї «Мармеладної лавки» навпроти, витираючи липкі від сиропу руки об білосніжний фартух. — Вони тебе підозрюють лише тому, що ти — Люмінар, Бріджит. А ти ж добре знаєш, як у цьому Мультивсесвіті здавна ставляться до нашого брата. Для цих «стихійних величних» ми — просто зручна прислуга. Майстри на всі руки, які мають смиренно лагодити все те, що вони в запалі своїх битв ламають і трощать. Вони ніколи не бачили в тобі рівну собі людину. Для них ти — просто функціональний, зручний артефакт за прилавком.

Хлоя Елоїза різко кивнула, підтверджуючи слова кондитера. В її погляді спалахнула солідарність майстрів, що віками залишалися в тіні.

— Саме так і є! Вони «рятують світ» у білих плащах, а ти маєш ввічливо посміхатися і продавати їм «Ключі» зі знижкою. А коли щось у їхньому ідеальному світі йде не так — звісно, першим винним стає той, хто не має яскравого вогню в руках. Для них ми — лише обслуговуючий персонал реальності.

Бріджит довгу хвилину нічого не відповідала. Вона лише звично поправила свою паличку і повільно перевела погляд у бік замку, що велично височів на віддаленій скелі, оповитий вечірнім туманом.

— Можливо, ти в чомусь і правий, Феллінгу, — нарешті тихо мовила вона. — Але знаєш... іноді навіть прислуга знає про таємниці дому набагато більше, ніж його законні господарі. І саме прислуга тримає ключі від усіх дверей, про які вони давно забули.