Розділи 10-11

РОЗДІЛ 10: Крамниця як вузол

Ранок у Діагональному Завулку розпочався не з сонячних променів, а з ритмічного гуркоту розпакування масивних дерев’яних ящиків. Бріджит разом із мовчазним, як сама тінь, Білом саме виставляли на полиці свіжі надходження — унікальні дивини, що прибули нічним потягом із найвіддаленіших і найбільш екзотичних світів Мультивсесвіту. Гоблін, зосереджено сопучи, обережно виймав із шару сухої деревної стружки мерехтливі сфери, що нагадували застиглі згустки туману, а Бріджит точними, майже хірургічними рухами розставляла їх на полицях. Вона робила це так, ніби кожна дрібниця була не просто товаром, а частиною велетенської, прихованої від сторонніх очей мозаїки.

Двері Крамниці з гуркотом відчинилися, і всередину буквально ввалився Хегрід, ледь не збивши могутнім плечем витончений китайський дзвіночок, що висів біля входу.

— Ох, Бріджит, сонечко, ти б хоч двері трохи ширшими зробила для пристойних людей, а то я скоро в тебе як застрягну, то будеш мене витягати, як пробку з пляшки колекційного елю! — пробасив він, витираючи спітніле чоло величезною картатою хустиною.

Комендант замку виглядав як завжди колоритно і злегка хаотично: його важкий коричневий каптан був застебнутий лише на половину ґудзиків, з численних кишень стирчали замусолені записки про термінову закупівлю мила, свічок та вівса для стайні, а на обличчі сяяла незмінна, щира добродушна усмішка, що могла розтопити навіть лід Зейна.

За ним гуськом зайшли герої. Тера, ледь переступивши поріг, одразу почала прискіпливо оглядати стелажі, наче професійний ревізор, перевіряючи, чи рівно стоять флакони з есенціями. Хегрід лише весело хмикнув у густу бороду:

— Теро, дитинко, не мацай нічого руками, благаю! А то Бріджит нам такий рахунок виставить за «порушення спокою пилу», що я до кінця року буду ледь зводити кінці з кінцями в замковій касі! Беатрис мені голову відірве за перевищення лімітів.

Хегрід важко підійшов до прилавка, де Бріджит уже підготувала замовлення, розклавши предмети на чорному оксамиті. Вона діяла беземоційно, але з тією глибокою повагою, яку зазвичай виявляють до постійних і надійних клієнтів.

— Пане Хегрід, ваші замовлена дивини, — її голос був рівним, як лінійка. — Ключ переходу для Стівена — з чистої сталі Фінтеррії; Перо записаного слова для королівської канцелярії — воно саме виправляє граматичні помилки; та Флакон спогаду. А також замовлені вами Монокль правди — ви згадували, що у вас у замку постійно «таємниче зникають» срібні ложки після обідів у великій залі.

Хегрід почав довго порпатися у своєму неосяжному шкіряному гаманці, витягаючи одну за одною важкі золоті монети, що приємно дзеленчали.

— Так, подивимося... Сімсот ерлінгів за Ключ — грабіжництво, чесне слово! Ще двісті за Перо... Разом з Моноклем та Флаконом виходить рівно тисяча двісті ерлінгів. Ох, Бріджит, дорога, ти ж мене по світу пустиш з торбами! Якщо Беатрис дізнається, скільки золота я спустив на ці твої «скельця та брязкальця», вона мене змусить власноруч чистити всі димоходи в західній вежі! — він з гуркотом виклав останню монету на дерев’яну поверхню. — Але що поробиш, порядок у замку — це справа свята і невідкладна.

Поки Хегрід зосереджено перераховував решту, Бріджит, продовжуючи протирати скляну вітрину м’якою ганчіркою, почала розповідати, наче між іншим:

— В Завулку сьогодні надзвичайно неспокійно, пане Хегрід. Люди тільки й мови мають, що про ті ваші «магічні збої». Пліткують по кутках, ніби стихійна сила ваших друзів виснажує саму тканину реальності, роблячи її тонкою і крихкою. Чутки про події в Арканії вже долетіли сюди: подейкують, ніби Мара сама навмисно викликала ту морську потвору, щоб нагнати страху на рибалок і підняти податки.

— Та що вони там розуміють, ті язикаті пліткарі! — Хегрід емоційно махнув рукою, ледь не збивши декоративну банку з дорогим мармеладом. — Люди завжди любили страшні жахастики більше за свіжі гарячі пиріжки. Дай їм привід — і вони з мухи слона роздують, ще й магічного!

Раптом у черзі позаду них почувся різкий, старечий і неприємно деренчливий голос. Маленька бабуся в потертій сірій накидці люто, спідлоба подивилася на героїв, її пальці на ціпку здригнулися.

— Ох, розвели тут... нечистих! — прошипіла вона, і в крамниці раптом стало дуже тихо. — Бріджит, дитино, як ти взагалі можеш терпіти їх у себе в пристойному закладі? Від цих ваших «обдарованих» одні біди на нашу голову! Каміння на площі оживає, вода в колодязях казиться... Треба вас усіх давно ізолювати десь подалі, у кам'яних мішках, щоб нормальним людям жити не заважали! Від вашого Дару одне лише зло по всьому світу розповзається!

Вайлдфаїр, чиє обличчя миттєво спалахнуло гнівом, уже відкрила рот, щоб видати якусь різку відповідь, але Хегрід лише широко, по-батьківськи всміхнувся і весело підморгнув старій пані:

— Та що ви таке кажете, вельмишановна пані! Ми ж просто за покупками завітали, мирно і спокійно. От якби ви хоч раз побачили, як наш Зейн чистить сніг біля замкової брами своєю крижаною стихією — ви б його першим собі в помічники взяли! Жодної кучугури на підході, і доріжки завжди сухі! Справжній господар, кажу вам!

Його невичерпна добродушність і легкий, жартівливий тон миттєво трохи розрядили наелектризовану атмосферу в приміщенні. Бабуся щось невдоволено пробурмотіла собі під ніс про «невихованих хуліганів» і демонстративно відвернулася до вітрини, але герої все одно відчули цей невидимий, холодний подих глибокої недовіри, що почав огортати місто.

Бріджит лише ледь помітно кивнула Хегріду, професійним жестом згрібаючи ерлінги у касу.

— Ваша дивовижна здатність бачити світло навіть у такому хаосі — це теж свого роду магія, пане Хегрід. Можливо, навіть найсильніша з усіх тут присутніх. Бережіть себе на зворотній дорозі.

Коли вони нарешті вийшли на гамірну вулицю, Хегрід міцно притиснув до грудей пакунки з артефактами, наче найбільший скарб у світі.