Розділ 8

РОЗДІЛ 8: Перший конструкт

Ранок на Ратушній площі Об’єднаного Королівства розпочався так само, як і сотні ранків до цього. Це було справжнє, галасливе серце простого люду — місце, де життя не знало аристократичної стриманості Діагонального Завулку. Одноповерхові кам’яні будиночки з черепичними дахами щільно тулилися один до одного, утворюючи затишні, хоч і тісні вулички. Від центру площі, наче промені, у різні боки розходилися биті пильні дороги: одна вела до ремісничої Гільдійської площі, інша — прямо до розкішних арк Завулку, а третя губилася в зелених передмістях.

Над усім цим низьким архітектурним пейзажем величаво височіла Ратуша. Її три поверхи з білого тесаного каменю та висока вежа з величезним годинником здавалися справжнім хмарочосом на фоні скромної приватної забудови. Біля центрального колодязя, перекрикуючи одна одну, запекло сперечалися перекупки, діти з веселим криком ганяли зграю сизих голубів, а місцеві ремісники розставляли на дерев’яних ятках свій крам — від глиняних глечиків до міцних шкіряних чобіт. Тут свіжі новини з «Королівського Вісника» обговорювалися голосно, з простими, зрозумілими кожному емоціями та абсолютно без того пафосу, що панував у кабінетах знаті.

Беатрис, Стівен та Тера саме неквапливо перетинали площу, прямуючи до замку, коли саме повітря навколо них раптом болісно здригнулося. Це не було схоже на м’яке розгортання простору під час відкриття порталу Стівена — звук був неприродним, він нагадував скрегіт іржавого металу об тонке скло, від якого затерпли зуби.

У самому центрі площі, прямо біля мармурового фонтану, простір почав викривлятися, наче малюнок на воді. З невидимої, розірваної щілини на бруківку важко вивалилася дивна, лякаюча істота. Вона виглядала як результат жахливої аварії самої магії: грубі шматки необтесаного каміння, гострі уламки дерева та згустки чистої, нестабільної енергії були хаотично зліплені в грубу подобу людського тіла. У істоти не було обличчя, очей чи рота — лише порожнеча в центрі голови, що пульсувала тьмяним, хворобливо-фіолетовим світлом.

— Що це за потвора?! — вигукнула Вайлдфаїр, що саме наздогнала друзів з боку пекарні. Її очі миттєво спалахнули яскравим багряним кольором стихії Тепла, а навколо кулаків почало тремтіти розпечене повітря.

Істота видала дивний звук, схожий на статичні перешкоди в несправному радіоефірі, і зробила важкий, незграбний крок у бік наляканого натовпу. Її рухи були смиканими, рваними, ніби саме фізичне існування завдавало цій матерії неймовірного болю.

— Стівене, закрий цивільних! Швидко! — скомандувала Беатрис, миттєво переходячи в бойовий стан.

Її очі засяяли холодним сріблясто-голубим світлом Грози. Вона різко підняла руку, і навколо Ратушної площі почав стрімко виростати напівпрозорий захисний купол. М’яка, але непохитна хвиля світла обережно відштовхнула приголомшених містян у безпечну зону, відрізаючи монстра від його потенційних жертв.

Тера зреагувала миттєво, як і личить алхіміку та носію Хаосу. Вона не стала атакувати в лоб силою. Її професійний погляд дозволив їй побачити невидимі «вузли» напруги, що тримали це безглузде нагромадження матерії докупи. Вона зробила різкий, ріжучий жест рукою, і простір навколо істоти викривився під дією хаосу.

— У неї немає стабільного ядра! Вона тримається лише на зовнішньому тиску! — крикнула Тера, вказуючи друзям на слабке місце в основі конструкта.

Вайлдфаїр, не чекаючи наступного кроку ворога, випустила потужний потік концентрованого вогню. Струмінь плазми врізався точно в груди істоти. Каміння миттєво розжарилося добіла, дерево спалахнуло яскравим полум’ям, і за якусь мить ця «аварія магії» з гуркотом розсипалася на купу звичайного сірого попелу та шматки обвугленого вугілля.

Весь бій тривав не більше хвилини, але для людей за бар’єром Беатрис цей час здався вічністю. На площі запала німа, паралізуюча тиша. Герої повільно підійшли до залишків істоти, що ще диміли на бруківці. У повітрі стояв важкий запах горілого озону та плавленого мінералу.

— Це не була жива істота в нашому розумінні, — Стівен обережно торкнувся носком чобота уламка каменю, який все ще випромінював залишкове тепло. — Це... щось штучне. Але в цьому нагромадженні немає жодної логіки, жодного задуму.

— Це нестабільна форма, — пролунав спокійний, ледь чутний, але дивно чіткий голос за їхніми спинами.

Герої синхронно обернулися. Бріджит стояла неподалік, тримаючи в руках невеликий пакунок у крафтовому папері — мабуть, вона поверталася зі своїх справ на Гільдійській площі. Вона дивилася на купу попелу з легким, ледь вловимим сумом, ніби на дорогу розбиту вазу, яку вже неможливо склеїти жодним клеєм. У її погляді не було ні тіні страху чи здивування, лише холодна професійна констатація факту.

— Що ви маєте на увазі під «формою»? — запитала Беатрис, повільно опускаючи руку і знімаючи захисний купол. Світло в її очах згасло, але напруга в тілі залишилася.

— Коли внутрішня структура світу дає збій, чиста енергія завжди шукає вихід назовні, — Бріджит підійшла ближче, її сірі очі уважно, наче під мікроскопом, вивчали залишки конструкта. — Це лише сирий матеріал, який відчайдушно намагався стати чимось цілим, знайти свою стабільність. Але він не мав Майстра, який дав би йому справжню, життєздатну форму. Ви, як воїни, назвете це монстром чи потворою. А я бачу лише... невдалу спробу реальності впорядкувати саму себе у відповідь на внутрішній тиск.

Бріджит злегка, по-світськи схилила голову, прощаючись, і неквапливо пішла в бік Діагонального Завулку. Її кроки по бруківці звучали впевнено і ритмічно. Люди на площі почали несміливо повертатися до своїх перерваних справ, але тривожний шепіт про «кам’яного привида» вже розлетівся Ратушною площею швидше за будь-який вітер.

Стівен похмуро перезирнувся з Терою. Те, що Бріджит так легко назвала «нестабільною формою», виглядало надто небезпечно і руйнівно для простої «помилки реальності». І якщо такі помилки ставатимуть частішими, жодного захисного купола Беатрис може не вистачити для порятунку всього Королівства.