Нова сім'я Сміливця.

Кіт на прізвисько Сміливець ніжився на сонці, розтягнувшись на підвіконні так, ніби все життя прожив саме заради цього моменту. Підвіконня було старе, облуплене, але тепле. Крізь шибку проникали косі промені, і Сміливець муркотів від задоволення, повільно ворушачи хвостом.

Двір був знайомий до останнього сучка: ті ж пеньки біля криниці, пофарбовані сходинки ганку, стара крамничка, на якій колись господар лагодив велосипед. Тиша, усамітнення, сосновий ліс за парканом — усе було на своїх місцях.

І раптом — «бр-р-р-р»!

Автомобіль — рідкісний гість у цих краях — підняв пилюку на під’їзній доріжці й зупинився біля воріт. Сміливець невдоволено розплющив одне око. Зазвичай це означало, що приїхав господар: можна буде випросити сосиску, а може, й не одну. Але цього разу щось пішло не так.

Спершу все йшло за звичним сценарієм: з машини вибрався господар — з тим самим рюкзаком, в улюбленій куртці, з термосом у руці. Сміливець уже збирався ліниво потягтися і з гідністю зістрибнути, коли... дверцята автомобіля грюкнули ще раз.

З машини вийшла вона — дівчина, незнайома, ошатна, з прищуром людини, якій бракує кондиціонера. За нею — дівчинка років восьми з розпатланими кісками та яскравим рюкзаком у вигляді єнота.

Сміливець підвівся, звузив очі й притиснув вуха.

— Ну, ні… — подумав він. — Ще цього бракувало.

Вони йому одразу не сподобалися. Чому — він, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Може, справа була в тому, як дівчинка шмигнула на ганок, немов додому. Або в тому, як дівчина взялася в боки, оглядаючи двір, наче господиня. А може, тому, що від них пахло містом, парфумами та чимось чужим.

Це було його місце. Його дім.

А вони з’явилися без запрошення.

Господар першим піднявся скрипучими сходами й відчинив двері, впускаючи всередину теплий запах лісу, старого дерева та грубки, яку він топив у холодні вечори. Слідом зайшли дівчина з донькою. Дівчинка весело зазирала у вікна, а її рюкзак-єнот погойдувався, ніби й сам озирався навсібіч.

— Ось він, наш сторож, — з усмішкою сказав господар і нахилився, плеснувши долонею по коліні. — Сміливець! Ну, йди сюди, покажись!

Сміливець з’явився поважно, як і личить котові, чиї володіння зайняли без його згоди. Він граційно зістрибнув із підвіконня й попрямував до господаря, ніби мав намір обдарувати його своєю увагою виключно з великодушності.

Потерся об ногу, дозволив себе погладити й навіть замуркотів. Коли дівчинка простягла руку, Сміливець не став шипіти — він же вихований кіт, — просто завмер і терпів, як терплять старі крісла важких гостей. Її дотики були незграбними, але теплими. Терпимо.

Зате коли дівчина — у яскравій блузці, з манікюром і запахом чогось надто солодкого — потяглася до нього, він видав голосне, обурене «Ш-ш-ш!», відсахнувся і, піднявши хвіст трубою, гордо пройшов усередину будинку.

— Ого! — здивувалася дівчина. — А він у вас із характером…

— Угу, — тільки й озвався господар, сідаючи на табурет і ставлячи термос на стіл. — Він не одразу приймає чужих.

А Сміливець уже шмигнув за прочинені двері й вмостився там, де його не видно, але все чути. Очі блищали в темряві, вуха були насторожені. Він уважно стежив, що ці двоє — великі й галасливі — робитимуть у його домі.

Наступного ранку все остаточно пішло не так.

Підвіконня — святиня, вівтар сонячного тепла й стратегічна точка огляду двору — виявилося зайнятим. Дівчинка влаштувалася там із планшетом, поклавши поруч плюшевого єнота. Її ноги бовталися в повітрі, а шкарпетки із зайцями дратували Сміливця більше, ніж торохкотливий пилосос.

Він сів на підлозі й похмуро дивився знизу вгору.

Вона жувала цукерку.

На його підвіконні.

Ще й кришила.

На його підвіконні.

Сміливець демонстративно пирхнув, пройшов повз, задерши хвіст, але з кожним кроком усе більше переконувався: ця парочка прийшла не на день. І не на два. Вони… залишаються.

Коли дівчина розвісила в передпокої легкий халат — просто на гачок, де зазвичай висів його старий килимок із запахом господаря, — у Сміливця смикнувся вус.

Коли її шампуні зайняли полицю у ванній, витіснивши хазяйське мило, кіт сів біля дверей і довго чухав вухо, ніби намагався заглушити непрохані аромати.

А ввечері вони зайняли диван. Його диван.

Сміливець довго спостерігав за ними зверху з антресолі, поки нарешті не сталося непоправне. У пориві радості дівчинка засунула в його миску фантик від з’їденої цукерки.

Спочатку кіт просто дивився на миску. Потім на дівчинку. Потім знову на миску. І все зрозумів.

Це війна!

Сміливець не став розмінюватися на дрібниці.

Усю наступну частину дня він провів у засідці біля сараю. До ночі, з гордо розправленими вусами, у нього в зубах уже була жива, миготлива миша. Вона пищала, крутилася й панікувала, але Сміливець був небагатослівний і твердий у намірах.

Підкрався до хати тихо, мов тінь. Навчений роками полювання, він прослизнув крізь відчинену кватирку, пройшов по підлозі й завмер біля ліжка дівчини.

Та спала, згорнувшись клубочком. Напівтемрява. Тиша. Лише з вулиці долинав цвірінь цвіркунів.

Сміливець скочив на ліжко, акуратно розтиснув зуби й відпустив мишеня. Той спершу не повірив у своє щастя. Лежав, притулившись до складки простирадла, з очима-намистинами — сповненими жаху й нерозуміння. Двічі вже прощався з життям, і раптом — воля?

Він рушив. Потім швидше. Ще швидше. Ривком — і вже в подушках.

У цей час дівчина повела рукою, намацала м’яке ворушіння… і розплющила очі.

Крик був такий, що прокинулися три сусідні будинки — попри те, що між ними та хатою Сміливця були городи, паркани й добрі десятки метрів.

Мишеня металося в паніці по ліжку. Дівчина схопилася, змахнула руками, заплуталася в простирадлі й з вереском відлетіла в куток кімнати. Дівчинка — та, що з планшетом, — з іншого кута вторила матері тоненьким голоском, мов сирена.

У цей момент двері відчинилися, і вбіг господар — у майці та з одним капцем.