Нова подружка Оляни

       Жили собі чоловік і жінка, і мали вони доньку — Оляну. Вона була тиха й мрійлива, дуже любила дивитися на небо, слухати спів пташок, збирати квіти й вигадувати історії. Щоранку вона виходила на ґанок і дивилася в сторону лісу, сподіваючись побачити там щось незвичайне.

Одного вечора мама підійшла до неї й запитала:

— Доню, про що ти мрієш?

— Про казкову зустріч... — відповіла Оляна, посміхаючись.

— Казкову зустріч з ким?

— З чарівною твариною, мамо... Я б хотіла зустріти лисичку, яка вміє розмовляти. Такі ж існують, мамо?..

Мама дещо здивувалася, а потім, подумавши, мовила:

— Ляночко, у тебе ж є друзі в школі?

— Є... Але я хочу особливу подругу, з ким можна поговорити й дружити по-справжньому.

— Добре, я тебе почула, — усміхнулася мама, поцілувавши доньку в чоло. — Хто знає, може, лисички й справді приходять до тих, хто вміє мріяти.

Тієї ж ночі Оляні наснився ліс. Вона гуляла біля струмка, як раптом із кущів виглянула маленька лисичка. Вона була руденька, з білим пухнастим хвостиком і зовсім її не боялася.

— Привіт, — тихо мовила дівчинка. — Ти... справжня?

— А ти? — примружилася лисичка й хитро всміхнулася.

Оляна розсміялася:

— Справжня!

— Тоді і я справжня, — відповіла лисичка.

— Мене звати Оляна. А як тебе звати? — запитала дівчинка, підходячи ближче.

— Я... у мене немає імені, — з сумом відповіла лисичка.

— Тоді в тебе буде ім’я — ти Покс.

— Покс... гарне ім’я. Мені подобається, — зраділа вона.

— Покс, а ти будеш моєю подругою?

— Якщо ти навчиш мене малювати, — хитро всміхнулася лисичка.

Вони сіли біля струмка, і дівчинка витягла з кишені кольорові олівці (які чомусь там опинилися). Оляна взяла жовтий і намалювала сонце. Лисичка ж схопила червоний і домалювала сонцю вуса.

— Ха-ха! — розсміялася дівчинка. — Я ще ніколи не бачила сонце з вусами!.. А ти вмієш малювати, Покс!

— Це твоя заслуга, — радісно відповіла лисичка й міцно обійняла Оляну.

У ту ж мить вони почули мамин голос:

— Прокидайся, сонечко!

— Тебе мама кличе... — прошепотіла Покс, не відпускаючи обіймів.

Оляна розплющила очі й побачила свою кімнату. Лисички поряд не було.

— Покс?.. — тихо кликнула вона.

У дверях з’явилася мама з кошиком. У кошику сиділо маленьке руденьке цуценя з білими плямами. 

— Покс? Оце так, мамо! — вигукнула Оляна й підскочила з ліжка. — Вона ж... майже лисичка!

Цуценя тихо гавкнуло, і мама з донькою усміхнулися. Мама простягнула кошик і сказала:

— Ляночко, ти можеш навчити її говорити, якщо забажаєш.

Дівчинка міцно пригорнула нову подружку й прошепотіла:

— Можеш не вчитися говорити, я й так тебе розумію. Але... помалюємо разом?

Цуценя знову тихо гавкнуло й весело помахало хвостиком.