Глава 17

Я розумію, що зайшла занадто далеко, коли навколо не бачу нічого, окрім густого лісу,  а стежка, якою я йшла — зникла. Оглядуюся навколо, щоб знайти бодай щось схоже, щось, що я вже бачила,  але нічого такого не видніється. 

— О, прекрасно, я навіть поплакти нормально не можу? — зі злістю дивлюся кудись угору й нахилияюся до поваленого дерева, щоб на нього сісти. Однак, воно виявляється настільки нестабільним, що як тільки я до нього доторкаюся, воно починає рухатись, а я, відповідно, слідом за ним. І як результат, я зриваюся вниз, котячись з такою швидкістю,  що якщо об щось вдарюсь, бо знову розіб’ю собі голову. 

Світ перетворюється на бісячу карусель з бруду, мокрих гілок та мого волосся, яке з білого стало чорним.

Я інстинктивно ховаю голову у руках, щоб на неї не припадало жодного удару, але водночас мені доводиться відкритися, щоб бодай спробувати за щось ухопитися. Моє падіння закінчується так само швидко, як і почалося. Я з глухим стогоном врізаюся у коріння якогось поваленого дерева на самому дні цієї ями.

— А щоб тебе! — ледь промовляю, потираючи забите стегно. Пробую піднятися на ноги, щоб хоч зрозуміти чи нічого собі більше не пошкодила, але на щастя, крім одного лише стегна та декількох подряпин нічого немає.

Піднявши голову догори, я розумію, тут не високо і піднятися проблем не буде, але як тільки я роблю один крок, стегно тут же прострілює болем. До всього того, я помічаю, що на ногах лише одна галоша, іншої ж ніде не видно. З таким набором я далеко не зайду. Згадуючи про свій телефон, і про те, що я можу зателефонувати Дімі, я тягнуся за ним у кишеню, але спробувавши його розблокувати, я розумію, що той так невчасно розрядився. 

Ну от, тепер я бозна де, поранена,  ображена, замерзла, брудна та ще й без засобу зв’язку. Ненавиджу це місто. Ненавиджу цей ліс, і людей теж ненавиджу.

У всесвіту дуже погане почуття гумору, раз йому не вистачило мого особистого життя та “прикольних” родичів, і він вирішив підкинути мені ще й ось це. 

Я опускаюся назад, на мокре коріння й обхоплюю себе руками. Чесно, дуже хочеться здатися. Сказати світові, що я програла і у мене просто немає сил боротися далі. Я дійсно намагалася, спочатку після втрати дитини,  потім після того,  як мене кинув мій коханий у вразливий період саму за кордоном,  я боролася навіть за чоловіка, який моїм ніколи не був і бачив у мені лише жінку, яка потребувала жалю. Але зараз… Тут серед мокрих,  поки що голих стовбурів, я дійсно хочу загубитися. 

Холод вперто пробирається під куртку, але я поки його ігнорую, будучи захопленою своїми переживаннями. 

— І куди мені рухатися далі? — питаю я у порожнечі. — Господи, якщо  ти є на світі,  дай мені хоч якийсь знак. 

Але, на жаль, зараз мені ніхто не відповідає. Та й якби відповів, я б уже тоді точно від себе нічого не вимагала б. Відразу ж пішла б до психіатра, от прямо звідси. 

По відчуттях проходить не одна година, як я відчуваю, що дійсно замерзаю. Боса нога, в одному лише носочку починає терпнути від незручної пози, але що я зроблю, не хочу ставити її на мокру землю, щоб не замерзла ще більше. А йти все ще не виходить, нога болить, здається, тільки сильніше. 

Десь там, в глибині лісу, віддалено мені здається, наче звучить якийсь голос. Але може то мені лише здається? 

Однак голос повторюється,  цього разу вже значно ближче.

— Ілоно! 

Я застигаю,  прислуховуючись. Це Діма! Це точно він. Нарешті! Нарешті мене знайшов хтось і мені не доведеться тут ночувати. Я й не збиралась, бо всередині мене була надія, що цей чоловік шукатиме мене. І от — це сталося. 

— Діма! — кричу йому у відповідь, щоб він чув куди йти. — Я тут. 

— Бляха! — лається він, підходячи до цієї ями. — Бляха, Ілона, тільки не кажи, що ти у самому низу.

Нагорі, на самому краю, з’являється великий, широкий силует. Він тримається за якесь дерево, вглядаюсь туди, де я знаходжусь,  а коли бачить, як я махаю йому руками,  матюкається ще раз.

— Я не знаю чи це точно низ ями, але я точно внизу своєї впевненості.

— Дуже смішно, — бурмоче він. — Якого лисого ти сюди полізла? У тебе що зовсім розуму  нема?

— Нема, — якось нервово посміхаюся я, відчуваючи, як мене відпускає тривога. — Я його ще в першу нашу зустріч біля бару залишила, пам’ятаєш?

—  Ну ти даєш, Кияночко, вилізти сама зможеш?

—  Ні, —  кричу йому. —  Ногу забила, вийти не виходить. Я чого, думаєш, тут стільки часу провела?

—  А я звідки знаю, може тобі з лісовими подобається спілкуватися. 

Хочеться сказати з ким мені подобається спілкуватися, але я не кажу,  бо ж він мене ще витягти звідси має, а зі своїми рятівниками розмова має по-іншому складатися. 

—  Добре,  стій де стоїш, я обійду з іншого боку і заберу тебе. 

Я киваю, але впевнена, що Діма цього не бачить, бо вже заховався за деревами та каміннями. 

Я залишаюся сидіти на мокрому корінні, будучи впевненою, що всі штани ззаду у мене і грязні, і мокрі. Я чую, як Діма спускається, бо він і не намагається бути тихим. Тріск ламаного гілля та буркотіння змушують мене посміхатися. Це ж треба таке! Ні, я розумію, що ми відповідальні за тих кого приручили, а Дмитро сам привіз мене у це містечко,  але ж приємно, що він пішов на мої пошуки. Додумався, що зі мною може щось статися, або я можу банально заблукати через незнання місцевості.