Глава 16

Дмитро

Я просто у шоці. Я у тотальному, мать його, шоці. Це ж стидоба! Моя мама влаштувала шоу, інсценувавши свій напад серця, змусила всіх хвилюватися, і при цьому виставила нас усіх дурнями. Це ж треба було додуматися до такого! У мене просто не вкладається у голові. 

Саме тому я прийняв рішення побути якийсь час поза межами дому. Не скажу, що це розмуно, особливо, враховуючи, що я, по-суті, кидаю Ілону зараз саму. Але впевнений, що вона розуміє. 

Ця дівчина не перестає мене захоплювати. Вона така легка на підйом і спокійно йде на будь-яку, запропоновану мною, авантюру. Та ще й так природно все робить, що я не можу не дивуватися. Але, водночас, вона розуміє мене. Тому й цього разу, я думаю, що вона мене зрозуміє.

Лише на виїзді з міста розумію, що не маю жодного плану, лише б втекти, щоб не наговорити зайвого і не довести свою маман до справжнього нападу. Не хотілося б бути причиною цьому. Стрілка на спідометрі поступово росте, а разом із нею всередині мене здіймається якась дурна, хлопчача злість. Я міцно, до побіління кісточок, стискаю кермо, але навіть не дивлячись на все це, я контролюю ситуацію.

— Це триндець, шановне панство, — лаюся сам до себе. 

Повз мене проїжджають знайомі автіки, дехто з водіїв вітається зі мною, але я не відповідаю їм. У голову приходить абсолютна шалена думка поїхати у Чернівці, але це затягнеться у часі… І хочеться, і колеться, як то кажуть.

— А, до біса це все, — вголос кидаю сам собі у порожньому салоні, скидуючи швидкість перед перехрестям. — Ну які Чернівці, Дімон? Тобі що, шістнадцять, що ти з дому тікаєш куди очі бачать?

Мама звісно заслужила хорошого прочухана за всі свої акторські здібності, але залишати їх удвох з Ілоною так надовго не маю бажання. До того ж я не хлопчисько, я — дорослий мужик, який звик вирішувати всі свої проблеми. Мені зараз не конкретна втеча потрібна, а всього лише тимчасова передишка, саме тому єдине адекватне рішення, яке приходить мені до голови це те, що варто поїхати до свого нового будинку, подивитися чого ще варто буде докупити, щоб хлопцям вже дати роботу й підготувати до переїзду. Більше чекати немає сенсу.

Я вивертаю кермо ліворуч, повертаючи на нещодавно заасфальтовану дорогу, яка веде до поселення, в якому знаходиться мій майбутній будинок. Сама думка про майбутній переїзд тішить мене та трохи заспокоює. А плани щодо оформлення будинку, дизайну всередині та зовні трохи відволікають. Я планую зробити у дворі дитячий куток, щоб коли Вероніка приїжджатиме до мене, вона мала де гратися. 

Я тричі обходжу ділянку, занотовуючи у телефоні всі необхідні матеріали у тому числі і для дитячого майданчика. Думки про доньку завжди діяли на мене заспокійливо. Власне, завдяки їй я закривав очі на численні вибрики колишньої дружини. Я розумів, що малій треба повноцінна родина, а тому намагався з усіх сил дати їй це. Я хотів бути комусь потрібним, і Інна з донькою стали для мене саме тими людьми.

Але, як виявилося, що потрібен я був лише до того моменту, поки вона не знайде собі когось кращого. І бог з нею — знайшла, то й знайшла, не велика біда. Люди ж якось розходяться, ще ніхто не вмирав після розлучень, але те, що вона забороняє малій зі мною спілкуватися, б’є болючіше, ніж її зради. 

Коли картковий будиночок нашого шлюбу було зруйновано, Інна пішла далі, не озираючись, а я залишився голий, босий та ще й нікому не потрібний. Приїзд до матері був вимушеним кроком. Мені не хотілося показуватися таким перед нею, бо знав, що вона у будь-якому випадку хвилюватиметься за мене. Але я просто хотів не збожеволіти… Це була спроба зібрати себе до купи та мати змогу рухатися далі. 

Хто ж знав, що я занадто розслаблюсь і дам їй у руки козирі, за допомогою яких вона буде мною маніпулювати?

І от я стою посеред подвір’я, оглядаючи все навколо. Будинок готовий, його треба тільки трохи допрацювати. Це все займе не більше двох місяців, але, бачу, що у моєму випадку це, капець, як багато.

Ще треба буде придумати, що робити з Ілоною, бо ж не буду я тримати дівчину все життя біля себе. Вона теж, судячи з того, що розповідала мені за ці дні, що ми знайомі має свої проблеми. Ми того й потоваришували, як мені здається, саме через те, що ми дуже схожі з нею, і опинилися у, майже, ідентичних ситуаціях. 

Я ховаю телефон у кишеню, востаннє оглядаючи свій двір і приймаю рішення повернутися назад. На щастя за ті півтори години, що я броджу пустим будинком, мене трохи відпускає. Образа на маму не вивітрюється, але я принаймні приймаю цю її вихідку, списуючи це все на вік та на характер. Однак це не означає, що їй вдасться уникнути розмови. Однак завдяки цьому дню я розумію, що все роблю правильно і оскільки переїзд — це питання декількох місяців, і жодні її симуляції, маніпуляції і ще якісь “ції” цього вже не змінять.

Вже у машині вирішую зателефонувати Ілоні, але єдине, що я чую спочатку це те, що вона скинула дзвінок, а за другим разом вже механічний голос, повідомляє мені, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Я незадоволено хмурюся, бо очікував почути, що вона жива та здорова і наш будинок досі цілий. Але згадавши, як вона часто залишає мобільний без нагляду, і не тягає його всюди, можу припустити, що через ранішню метушню, вона просто кинула його десь розрядженим. 

Додому я приїждаю із запізненням бо вирішую заїхати ще за продуктами і взяти нам з Ілоною трохи смаколиків. Планую сьогодні провести з нею час і просто нарешті розслабитися. Та й їй не завадило б таке, знаючи викидони матері.

Але на подвір’ї, де я паркуюся, помічаю маму, яка, зі злорадною посмішкою тут же наближається до мене і за нею також помічаю схвильовану Тетяну. Але от Ілони немає.

— Дімчику, — починає вона, я звісно й не очікую почути вибачення за ранкову сцену, але вона й не каже це. — Твоя Ілона втекла. Я їй й слова не сказала, відколи приїхала, якщо ти зараз надумаєш мене у цьому звинуватити.