Глава 15

У автівці панує тиша від того моменту, як Марія Василівна сіла у салон, і так до самісінького будинку. Діма не каже матері нічого, хоча бачу, що він ледь стримується, щоб не нагрубити, а сама винуватиця цього всього — сидить з гордо піднятою головою й не дивиться на жодного з нас. Я впевнена, що вона не відчуває ні граминки провини за те, що змусила нас хвилюватися. 

— Йдіть у будинок, — просить мене Дмитро, натякаючи на те, щоб і матір я його забрала з собою, але сам виходити не поспішає. Та й зупинився він перед ворітьми, а не заїхав всередину подвір’я, як завжди.

— Ти не підеш з нами?

— Ні, маю плани,  буду трохи пізніше, пробач.

Угу, плани він має, звісно! Бреши більше, може хтось повірить. А я ж то знаю, що ніяких планів у нього не було. Спеціально тікає, щоб не наговорити зайвого. У цьому ми точно однакові, я теж постійно віддаляюся, як тільки мене щось виводить з себе,  а потім,  тільки після того, як я все ретельно обдумаю, можу з чистою совістю сваритися з людьми. 

Я закриваю пасажирську дверцю, і Дмитро відразу же зривається з місця. Добре, що хоч близько біля трави зупинився, а не став заїжджати у калюжу, так я хоч трохи сухою залишаюся. 

Я міцніше закутуюсь, коли повіває ще холодний, після дощової ночі, вітерець, і тут же розумію, що я й досі одягнена у Дімину куртку, а отже сам він поїхав без верхнього одягу. 

Я не поспішаю заходити у подвір’я, а тому просто спостерігаю за тим, як його автівка поступово віддаляється, але допитлива голова, яка показується з-за нового паркану, змушує мене тяжко зітхнути та закотити очі. Ну звісно! Ще зацікавлених розмов з сусідами мені не вистачало. 

— Привіт, — запирхано вітається зі мною Тетяна, яка ледь не летіла до мене. — Бачила, що Діма виносив Марію Василівну на руках з будинку, а потім ви різко поїхали. З нею все нормально?

Я оглядаю її на предмет гарної акторської гри і все ніяк підкопатися не можу. Чи то вона дійсно гарно грає, чи то нічого не знала…

— Тобто те, як вона на свої двох зайшла до будинку, ти не бачила? — хмикаю я, дивлячись на дівчину. Що ж, і сьогодні мені не вдасться відпочити? 

— Зайшла? 

— Угу, — киваю і відкриваю їй хвіртку. — Ти можеш сама у всьому переконатися. 

Дівчина біжить до моєї нещасної свекрухи, якій не вдалося провернути аферу століття, а я понуро плетуся за нею. Вже  у коридорі чую, як воркоче дівчина над нашою акторкою і як слабко їй відповідає Марія Василівна, саме тому без жодних докорів сумління, я дістаю свій телефон, та заходжу у всі соціальні мережі, які я закинула за увесь цей час. Я відповідаю всім, хто мені написав, навіть наважуюсь перекинути кошти Ангеліні, які обіцяла скинути ще раніше. І це є моєю основною помилкою, бо як тільки я це зробила, тут же бачу, як на екрані висвітлюється знайоме обличчя. Треба змінити її пику на фото, щоб не миготіла ця задоволена посмішка перед  моїми очима. 

Я чесно хотіла взяти слухавку… Ну, або хотіла вмовити себе це зробити, тільки з першого разу — не вийшло, тому коли дзвінок повторюється, і я розумію, що розмови не уникнути, то таки підіймаю.

— Ну нарешті ти знайшлася, — істерично-полегшено кричить вона мені у слухавку. — Ти хоч уявляєш, що я тут уже думати почала? Я думала, що тебе вкрали,  що ти десь вмерла, що ти без грошей… А тут повідомлення від банку про зарахування. Ти дурна, ти це знаєш?

— Тебе хвилює моє життя, чи те, що я не надіслала тобі гроші? — ігноруючи її слова, питаю і тут же прикушую язика. — Тим паче, я батькам написала, що зі мною все добре і, що я у відпустці. 

— Гарна у тебе відпустка, сестричко, — знову вона використовує цей їдкий тон. — Бачила твого Сергія сьогодні… Не одного, нічого не хочеш мені розповісти?

— А повинна? — сердито промовляю я. 

Але на кого я злюсь? На Сергія, який не ховався з тією своєю Вірочкою? На сестру, яка не могла не вколоти мене? Чи на себе, що взагалі повела чоловіка на те застілля, представляючи його, як свого партнера? Млже на те, чому я зараз тут? Чому втекла від звичного життя? Хто взагаліможе дати відповіді мені на ці запитання?

— Він сказав, що ви розійшлися, — продовжує сестра, незважаючи на мої слова. — Ми з Ноа ледь під землю не провалилися, коли він це сказав. Уявляєш? Каже, а що, Ілона вам не сказала? А Ілона втекла й навіть не повідомила!

Останні слова сестра кричить у слухавку, і мені доводиться відняти її від вуха, бо так я точно глухою могла б залишитися.

— Ти хто така, що кричиш на мене? — сходу перебиваю її. — Мама, тато,  чи може священик? Я ще й перед тобою повинна звітувати з ким сходжусь,  з ким розходжусь? Може тобі увесь список своїх коханців надати, щоб ти спокійніше спала?

— Ти чого завелась? — розгублено питає сестра і чую, як вона каже своєму ненаглядному, щоб той зачекав її у машині. — Я ж за тебе хвилююся. Він мерзотник, схоже, до своєї колишньої повернувся. Чула, як його син назвав її мамою.

То он як? Я після цих слів гублю всю свою впевненість, земля на секунду йде з-під ніг. Це що виходить, він не з Вірою? А так говорив… Це все тільки через те, що не хотів зі мною бути?

— Ще щось? — кажу пересохлими губами. 

— Ілонко, скажи, що відбувається?