Глава 14

Майже півтори тижні я вже знаходжусь у Діми в гостях. Не скажу, що я відпочиваю тут, але й не напружуюсь. Єдине, що мене тривожить, це те, що я так ні з чим й не розібралась. Ні, я звісно, допомагаю чоловіку з його планами,  удаю з себе його наречену, але всі свої проблеми й досі відкладаю у довгий ящик.

Пора зізнатися собі, що я просто боюся подивитися реалістично на речі. А тому чіпляюся за те, що оточує мене зараз, щоб не вилазити зі своєї шкаралупи.

Сьогодні пасмурна погода, бо вночі лив такий дощ, що здавалося все затопить навколо. Але, навіть, не дивлячись на прохолоду, я не можу відмовити собі у сніданку на вулиці. Ще недавно Діма показав мені, що можна втекти на вулицю, сховатися в альтанці, й спокійно попити каву, яку нарешті мені почали дозволяти господарі. Дмитро все ще хвилювався за мою голову, тому просив уникати будь-яких подразників. Так ніби кава була єдиною…

— Збирайся, — неочікувано для мене, залітає у невелику альтанку Дмитро з переляканими очима. 

— Що сталося? — тут же підриваюся я, піддаючись його настрою та швидко рухаюсь за ним. — Мамі погано?

— Так, я зателефонував її лікарю, він сказав привезти у лікарню. Допоможи її вивести, я сам не впораюся. 

Непохитність Дмитра вмить розсіюється і переді мною постає абсолютно розгублений хлопчисько, який не знає, що робити, коли його близькій людині загрожує небезпека. Звісно, що це не жарти, адже ніхто не жартує зі здоров’ям. Саме тому я біжу так швидко, як тільки можу, щоб допомогти жінці, яка лежить абсолютно бліда на підлозі, а навколо неї розлита якась рідина. 

— Ти поки заводь машину, а я допоможу їй…

— Я вже це зробив, — перебиває мене він. — Я візьму її, а ти відкрий всі двері, щоб я не зачепив її ненароком. 

Діма опускається на коліна, прямо у рідину, незважаючи на те, що він сам промокне. Його сильні руки, підіймають жінку з неабиякою легкістю, і я тут же біжу відкриваючи двійчасті двері так, щоб вони могли безперешкодно вийти. 

На вулиці намагаюся підстрахувати його, щоб на слизьких від дощу сходинках, вони не навернулися з матір’ю. 

— Давай, Кияночко, бігом, відрий ще й задній двері машини, — я киваю, й миттю виконую його прохання.

 Чесно кажучи, я й сама злякалась. Дуже важко залишатися зібраною, коли відчуваєш безпорадність. Адже з усім в житті можна впоратись, окрім проблемного здоров’я. А у матері Дмитра ще й вік такий… 

Я намагаюся не думати про погане, але я думки, на жаль, ніколи не вміла контролювати. 

До лікарні ми доїжджаємо швидко. На ганку нас уже зустрічає лікар, побачивши нас, він пропонує пройти у приймальне відділення, але як тільки Дмитро ставить матір на кушетку, його тут же просять вийти й почекати у коридорі, щоб не заважити роботі лікарів.

— Ходімо, — тягну його за рукава. — Чуєш, Дім, йдемо за дверима почекаємо. 

Мені не з першого разу вдається його витягти,  все-таки чолов’яга дебелий,  але,  на щастя, він приходить до тями й сам йде за мною. Як тільки двері за нами зачиняються, ми опиняємося у шумному коридорі, де туди-сюди ходять різні люди, які те й діло, спостерігають за нами. 

— Ми ж встигли? — переводить на мене свій схвильований погляд Діма, і я підтримуюче стискую його руку. Залишати його самого не хочеться, він ж мене не залишав один на один зі своїми страхами,  от і я не буду. 

— Звісно, що встигли. Я ж за десять хвилин, перед тим, як ти мені повідомив, говорила з нею, вона почувала себе добре, все обійдеться,  от побачиш. 

— Я так злякався, — тихо зізнається він. 

— Давай присядемо, щоб нас не обходили, — прошу чоловіка, коли мене вкотре хтось штовхає, намагаючись пройти. Я не думала, що у такому маленькому містечку, так багато людей знаходитиметься у лікарні. 

Перебувати тут мені не хочеться, не тільки через хвилювання за Марію Василівну, а й з власних причин. Однак, життя така штука, що рано чи пізно доведеться опинитися у цих стінах.

— Ти нічого на себе не накинула, — оглядаючи мене з ніг до голови, промовляє Діма, а потім скидає з себе куртку та накидає мені її на плечі. Приємний аромат його парфуму тут же ударяє у носа, змушуючи мене мимоволі принюхуватись. Це допомагає абстрагуватися від загальної тривожності, яка те й діло, норовить захопити мою свідомість. 

— Я й не замерзла, але все одно дякую. 

Він, послухавшись мене, сідає на стілець, а мені нічого не залишається, як вмоститися поруч. 

— Це тому ти живеш разом з нею?  Через проблеми зі здоров’ям? — тихо починаю я,  бо бачу, що Дмитра все більше затягує нервозність. Якщо зараз з ним не говорити, то накрутить себе чоловік до не надто позитивних думок, а цього нам не потрібно. Ми обидвоє маємо бути спокійними,  навіть якщо й хвилюємось.

— Ні, хоча вона завжди мала слабке здоров’я,  але такого ще не було. Тому ні,  я не через це був тут увесь цей час, — каже Діма, після того, як привітався з незнайомим мені чоловіком. — Я мав власну квартиру у місті, просто після розлучення так вийшло, що залишився ні з чим. Без житла, без дружини і без доньки. Я приїхав сюди тільки тому, щоб прийти до тями, і тому, що більше не мав куди піти. Але незадовго до того, як я тебе зустрів, я знайшов новий дім для себе… І сказав про це матері.