Глава 13

Обідали ми у відносній тиші, Тетяна все намагалась втекти, Марія Василівна — її затимати, і тільки ми з Дімою реально насолоджувались смачною їжею. Ну, як… Намагалися. 

Але все рано чи пізно закінчується. От і моїй “свекрусі” варто було відпустити нас усіх, доробляти роботу.

— Ти точно впевнений, що хочеш, аби я пішла з вами? — накидаючи на себе старий та смердючий одяг Дмитра, у якому він , скоріш за все й працював на вулиці, цікавлюся я. 

— Точно, ще декілька годин розмов про місцевих я не витримаю. Це не жінка, а носій всіх новин у містечку,— тихо зіхнається мені Діма. 

— То я так розумію, що ти подумав над моїми словами і вирішив продовжити нашу гру?

— Я вирішив сам обрати собі жінку, — хитає він головою. — І навіть якщо я помилюсь, то це буде тільки моя помилка.

Хм, ну це розумна думка. Рідко коли такі можна почути від чоловіка. Я все ніяк не можу звикнути, що у них теж є свої почуття. Може варто більше спілкуватися, так у мене й зовсім думка зміниться. 

—  Ну що, Кияночко, ти готова? 

—  Вона хоч заплатить? —  мученицьки запитала я. —  Чи ми безкоштовно батрачити маємо? Чи вона мала з тобою якось інакше розрахуватися?

Чоловік від мого останнього запитання ледь повітрям не давиться й засудливо дивиться на мене. А що я такого сказала? Хіба не правду ж? Хіба його мамця не на це розраховувала?

— Фу, — каже він й відразу починає сміятися. Певно, перший шок пройшов, і в хід пішла багата уява.

— А що? Судячи з твого погляду, ти, може би й сам був не проти розрахунку натурою… —  вже відверто насміхаючись, промовляю я. 

Він протягує мені свою куртку, й застібає її до самісінького роту, при цьому наказуючи мені, щоб я мовчала. Чесно кажучи, я виглядаю, як безхатько у цьому одязі. Впевнена, що ще довго не зможу нормально на себе дивитися, а нюхати — тим паче. Цей запах мастила,  здається, в’їсться у моє тіло. 

— Так, як тобі напружуватись не можна, то посидиш з нами просто. Не хочу, щоб ти гепнулась без свідомості ще й тут. 

— Та я себе вже краще почуваю, — хочу заперечити я, але чоловік не дає мені можливості,  перебиваючи. 

— Ага, це того ти мене придурком перестала називати?

— Ну ти й дурень, — злегка б’ю його по плечу й відразу же відходжу назад. Добре, що у його гаражі просторо і я можу це зробити. Ну ще б що він мені згадав? — Як би відреагувала твоя матуся, якби я на тебе не “коханий” казала, а “придурок”? Навряд чи їй це сподобалося.

— Так ти мене й коханим не називаєш? — удавано прикро промовляє Дмитро, і мені доводиться тут же закотити очі.  — Але ти маєш рацію, вона б мене до ворожки повела. Точно би подумала, що мені пороблено. 

Він підморгує мені й ліктем штовхає важкі металеві двері, випускаючи нас на свіже весняне повітря. На тлі чистого неба й яскравого світла я й справді виглядаю, наче прокурений пияка, якого вивели родичі. А запах мастила та солярки, який я вже відчувала раніше, щільним коконом огортає мене, обіцяючи, що це гаражне омбре тепер частина мого образу. 

Я топаю за чоловіком, намагаючись не впасти через ті галоші, які мені видали. 

— Ноги вище підіймай, Кияночко, — не обертаючись, промовляє Діма, який якимось чином точно знає про всі мої страждання. — Тобі ще пощастио, що на вулиці сухо.

— Дуже смішно. Я взагалі-то йду на ці жертви… Господи, та я сама не знаю нащо це все мені? Гей, шановний, ти вже придумав чим зі мною розраховуватимешся?

— М-м-м-м, — протягує він, задумавшись, а потім повертається до мене, і з загадковим поглядом промовляє: — Може, натурою?

Я, зупиняюся, оглядаю його з ніг до голови, відмічаючи, що у нас з ним луки майже однакові,  й тихо хмикаю.

— Та ні, щось мені здається, що ти не впораєшся?

— З тобою? — скептично-ображено він підіймає брову догори. 

— З моїм задоволенням. 

 — Сміливо!

Я гордовито задираю голову, і йду вперед, залишаючи чоловіка позаду себе. Чую, що він сміється, і чесно, тішусь цьому,  пам’ятаючи, як він ще півгодини тому побивався через дзвінок колишньої. 

Я розумію, що вмикаю рятівника, вчергове мені хочеться зробити добре діло для когось іншого, а не для себе. Я вкотре нагадую собі, що нікого окрім самої себе не варто класти на перше місце, але знову ж себе ж не слухаю.

Ми більше не підіймаємо цю тему, чисто по тій причині, що при Тетяні про це говорити якось незручно. Я дійсно виявляюся залучена у роботу, щоправда більше мені доручають справи щось по типу: “піди-подай”. Але краще вже бігати тут, ніж вислуховувати безпідставні звинувачення від Діминої матері. 

Їй богу, якби мені хотілося послухати, як чиясь матір мною незадоволена, то я б зателефонувала своїй. Вона завжди казала, що Ангелінці у житті більше пощастило, ніж мені. А я це розумію, як “ти — невдаха, тобі варто більше старатися!” Тож Марії Василівні й старатися не потрібно. 

Єдине, що мене тривожить так це те, що за ці декілька днів, які я знаходжуся тут, мені не хочеться думати про своє життя. Я не можу сказати, що мені перейшло, що перестало боліти, ні.