Глава 12

Ходити їхнім котеджним містечком у пошуках свого фіктивного нареченого мені не доводиться, адже та сама сусідка, якій він допомагає, живе за два будинки вліво, навпроти їхнього будинку. 

Щоправда вийти мені вдалося не відразу, бо собака, яка мала би охороняти подвір’я, чомусь дуже сильно хотіла від мене ласки, а тому й крутилася поруч, підставляючись під руки. 

Але може це й на краще, що я йду не сама,  яка-не-яка, а компанія. Саме тому я взяла її з собою. Правильно це, чи ні — дізнаюся вже згодом. 

— Діма, — кричу я, й махаю руками, привертаючи його увагу. 

Він стоїть навпроти Тетяни, спиною до мене, опирається лише на лопату. Звісно, що я не чую, про що вони говорять, для цього мені треба підійти ближче. Що я власне і роблю. 

— Привіт вам, — я оглядаю об’єм роботи, присвистуючи, бо якщо він все зробив сам за ті нещасні декілька годин, то це викликає у мене захоплення. Чоловік не просто розібрав старий паркан, обережно поскладавши згнивші штахети, він, бачу,  має на меті зробити щось більш міцне, ніж було раніше. 

Діма повільно повертається на мій голос, і його посмішка вмить розповзається по обличчю. От же, зараза, знає, чому я вийшла, впевнена у цьому. Напевно, сам зі своєю мамцею довго знаходитись у одному приміщенні не може.

— Кохана? — він вирівнюється, спираючись на лопату вже з меншим зусиллям. — А ти що тут робиш? Нудьгувала без мене?

Він тягнеться до мене за поцілунком, але я в останню мить злегка відвертаюся, дозволяючи йому мазнути губами лише по щоці біля моїх губ. Ну що за нахаба. 

— Ще раз так зробиш без попередження, і я ті губи тобі прокушу.

— Люблю, коли жінки проявляють свій характер, Кияночко, — посміхаючись, тих промовляє Дмитро. — Впевнена, що це була саме погроза?

Я не відповідаю, скошую погляд на Тетяну, яка з сумом спостерігає за нами і мило їй посміхаюся. Вона нічого мені не каже,  навіть не вітається. Видно, що дівчині моя моява є неприємною, але, на жаль, поки нічого з цим вдіяти не можу. 

— Мені здалося, що ви тут так довго працюєте,  не зголодніли ще? Ми там з мамою приготували вареники,  вона якраз, я впевнена,  зараз варить їх. 

Я відверто вішаюся на Діму, огортаю руки навколо його шиї. Господи, це такий відвертий цирк, що я й сама у нього не вірю, однак якщо сама причина моєї вистави мовчить, то варто продовжувати далі. 

Бім щось знаходить у купі піску, і уже майже перериває її. Діма лише раз кричить йому, щоб він йшов звідти, але ніхто його слухати не збирається, а тому він переключається на мене.

— Вау! Вареники? — чоловік перехоплює мою ініціативу досить швидко, ніби тільки цього й чекав. Його брудна долоня впевнено лягає мені на талію, притискаючи до боку й шепоче прямо на вухо.  — Ви там з мамою не повбивали одне одного? Впевнена, що там на кухні все залишилось так, як вранці? Все справді ціле?

Я ледь стримую сміх, згадуючи те, як його мама готова була перекрити мені всі виходи з будинку, аби я тільки не вийшла на вулицю й не завадила її протеже фліртувати з її ж синочком. 

— Ну звісно, — мило промовляю я. — Мама так старалася, все приготувала для мене. Я, звісно, їй допомогала… Ви, Танюша, теж приєднуйтесь. Ви мусите оцінити мої кулінарні шедеври. Не скажу, що вареники вийшли естетичні, я їх не часто готую, тож... Але на смак це не повпливало, гарантую.

Дівчина ніяково переводить погляд з мене на Діму, але все одно концентрується лише на його руці, що продовжує лежати на моїй талії. Бачу, як вона розчаровано підтискає губи, але тримає себе,  молодчинка. 

— Я взагалі-то планувала запросити Дмитра до себе на обід.

О-па! А у мамулі, видно, такого плану не було. Недопрацьовка з її боку. Ну хто ж так людей зводить? 

— Ой, як шкода, — тягну я, переглядаючись з Дмитром. — Але ми вже приготували. Тому залишайте свої інструменти і ходіть до нас. А я після обіду до вас приєднаюся, допоможу,  так би мовити.

— Так, ідея дійсно хороша, — підтримує мене чоловік, звертаючись до сусідки. — Ти впевнена, що хочеш відмовитися? 

— Ну...  — ніякового промовляє вона, і Діма користується цією заминкою.

— Ну от і прекрасно, ходімо вже, бо ми поки за їжу говоримо, мій шлунок на ці розмови реагувати починає. 

Він підштовхує мене вперед, кличе Біма, який зараз вже реагує на команду свого господаря, і запрошує дівчину пройти зі мною. А сам, бачу,  дістає з задньої кишені телефон, який дзвонить в ту мить, коли ми починаємо рухатися. 

Його вираз обличчя змінюється, як тільки він помічає номер на екрані. Видно, що телефонує хтось неприємний. Я розумію, що треба дати йому час поговорити, і беру Таню під лікоть, гладжу Біма і тягну їх обох за собою. 

— Давно ви почали роботу? — цікавлюся у неї, чуючи за спиною грубе Дімине “Невже ти вирішила згадати про моє прохання?”. — Я трохи хворіла тому, сон для мене потрібна, але дуже болюча тема, бо ввечері не заснеш, а вранці — не прокинешся. 

— Та десь години три тому, — обертаючись назад, відповідає жінка. — А ви це через аварію хворіли?

— Через аварію? 

— Ну, Діма казав, що ви у аварію потрапили, тому у вас струс.