Глава 11

На щастя, ранок я зустрічаю сама. Я навіть не пам’ятаю о котрій заснула. Наші розмови з Дімою вийшли занадто довгими, і вчора, здається, ми тільки познайомилися. Так, не всі знайомства бувають правильними. Наше — точно не впишеться у рамки правильності, які встановило суспільство. 

Однак, розплющивши очі, та побачивши одиноку подушку, ще трохи прим’яту, але вже холодну, я не відчула тієї, вже звичної, для мене самотності.  Солодко потягнувшись, я нарешті зрозуміла чому мені так добре. Бо враховуючи мої рухи, голова не боліла. 

Вчора я перегнула палицю. Я полізла туди, куди мені лізти не треба було. Все-таки стосунки Діми і його сусідки — це виключно його справа та його відповідальність. Але все, що я відчуваю, через події у своєму житті, дуже гостро зараз мною сприймаються. Саме тому я прошу Діму добре подумати, перш ніж грати у свої ігри. Бо цим самим він приносить біль іншій людині. 

Стук у двері змушує мене повернутися до реальності, де я розумію, що сам Діма навряд чи б стукав. Це його кімната і поки не було жодного разу, щоб він це зробив. Тому єдина людина, яка може це робити — це його матуся. 

— Ілоно, доброго ранку, якщо ти вже встала по спускайся вниз, треба мені твоя допомога.

Отак воно — бути невісткою, виявляється. Клопітно.

Треба було попросити Діму взяти мене з собою, бо спілкуватися з його мамою мені, якщо чесно, не сильно хотілося.

— Іду, — кричу я, важко зітхаючи, бо розумію, що іншого шляху у мене немає. 

Вона чекає мене на кухні,  на єдиному ненависному мені місці. Я не те, що б не люблю готувати, я це діло просто ненавиджу. Я робила це тільки тому, що хотіла сподобатися чоловікові, так, переступала через себе, готувала його синові, тільки тому, що жадала любові…  А зараз яка мені у цьому потреба? 

Правильно — ніякої. 

— Доброго ранку, Маріє Василівно, — шаркаючи великими Діминими капцями, я прожоджу вглиб. Жінка вже стоїть над великою мискою тіста,  погладжуючи його. 

— Який ранок? Нормальні люди скоро обідати будуть, а ти все дрихнеш. 

— Це не надто ввічливо з вашого боку — дорікати мені сном. Тим паче, що знаєте, що я погано себе почувала. 

Якщо жінка здивована, то вигляду не подає,  лише підіймає брови догори,  даруючи мені свій сердитий погляд. 

— Слухай, те, що мій син привіз тебе додому це ще нічого не означає,— я бачу, як їй хочеться чимось грюкнути, але вона стримується. — Ти здорова кобила, нічого тобі нема, бачу, ходиш тут посміхаєшся. А корчиш з себе хвору,  переді мною можеш не симулювати. Я тебе наскрізь бачу!

— Добре, що мене ви бачите, а сина свого — ні.

Бачить бог, я не хотіла казати це. Дурний мій язик. 

— Що?

— А що? Хіба не так?

— Ти зараз посміла мені дорікати? Мені?

— А ви хіба свята? Чи помилок не робите? З першим посперечаюсь, з другим… Ну ви й самі бачите…

Десь на вулиці гавкає Бім, від чого Марія Василівна сіпається.

— Послухай, панянко, ми з тобою не подружки, щоб ти зі мною так говорила. Кажеш, що ти його наречена… — останнє слово вона вимовляє з особливою огидою. — То будь нею. Он, їсти йому приготуй, раз така розумна. Чи тільки язиком патякати можеш?

От чого-чого я від цієї жіночки-кульбабки, а цього точно не очікувала. Чесно, я вже співчуваю її потенційній, справжній невістці. Це ж не пощастить комусь на таку свекрушенцію попасти.

— Що готуватимемо, мамо? 

— О, ще мене ти так не називала, — закочує очі жінка, і підсовує до мене тісто. — Розскочуй та нарізай тісто на вареники. Поки ти це зробиш, я приготую тобі картоплю та капусту для начинки. 

— То це я все сама маю робити? — оглядаючи цей об’єм цікавлюся я. — Ви що, все село запросити зібралися? 

— Ти що чоловіка ніколи у домі не мала? Вони їдять за трьох за один раз. Тому їжі має бути багато. Давай-давай,  не барися тут. 

— Боже, якщо я вирішу пов’язати своє життя з кимось,  нехай це буде сирота, — бубоню собі під носа, так,  що ніхто не чув,  але Марія Василівна все одно обертається до мене. 

Я тут лише третій день, а вже хочу додому. Там хоч все знайоме, люди з якими я конфлікувала…Я вже хоч знаю, як з ними  боротися,  а тут кожен крок, виходить, неправильний. 

Я реально беруся за те тісто, і хоч розумію, що розкочувати його у мене не виходить нормально, бо ж я за все своє життя вареників ніколи не робила, але й здаватися не звикла, тому коли Марія Василівна зупиняє мене, бо я розкатала вже надто тонке тісто, я нарешті видихаю. Але якби ж це було все… Вона вручає мені високу, тонку склянку і наказує вирізати кружальця, які я потім буду начиняти. 

Ну що ж, сказали робити — я роблю, бо ще годувати не будуть. Ох, я втискаю ту склянку у тісто з особливою жорстокістю, добре, що хоч є на чому злість зірвати. Даю слово, що після сьогоднішнього, ніколи в житті ці вареники готувати не буду. Бо спершу я натираю склянкою собі долоню, потім капаю слиною на картоплю з кропом та на тушковану капусту, бо ж поснідати у мене сьогодні не вийшло. 

У моїй голові, зріють плани, як я за це все виставлятиму Дімі рахунок. Ну от чого він не взяв мене з собою,  а змусив залишитися зі своєю мамою? Або ні, не так, чому він кинув мене напризволяще? Хіба ми про це домовлялися?