Глава 10

Я правда, щиро сподівалася, що Діма не зайде у ту кімнату, де маю спати я,  але він тут, у піжамних штанах, з однією подушкою у руках, стоїть біля ліжка і дивиться на мене, наче я зараз маю потіснитися і звільнити йому його законну половину.

— Навіть не думай, — видавила я з себе, хоча серце знову почало виробляти якісь незрозумілі кульбіти. — Слухай, це вже занадто навіть для нашої «вистави». Твоя мама спить за двома стінами від нас, а не під ліжком. 

— Ми не будемо спати окремо, — посміхаючись, каже він.

— Ми не будемо спати разом!

— Кияночко…

— Навіть і не думай, — хитаю я головою, яка вмить “дякує” мені неприємною пульсацією. — І що це за прізвисько таке дурне? 

— Нічого не дурне, — апелює чоловік і вже тягнеться за ковдрою, яка була акуратно складена на кріслі, та розстеляє з іншого від мене боку. — Тобі підходить. До того ж, правдиве, хіба не так, столична панночко?

— Ти що робиш?

— Я втомився, хочу відпочити, я не буду зазіхати на тебе… 

Чоловік вмощується на “своїй” половині, вкривається тією ковдрою та закриває очі, удаючи, ніби дійсно збирається спати. 

— Ну ти  й нахаба, — шиплю я і теж сідаю на ліжко. 

У кімнаті тихо, якщо прислухатись можна почути, як пилюка падає. І тільки мої кряхтіння порушують цю тишу. Не те, щоб мені було важко заснути, але все-таки я звикла спати на своєму ліжку,  а тут — чужа, та ще й ж чоловіком, який сопітиме мені на вухо. 

Я намагаюся обрати собі зручну позу, але у який би бік не повернулася — все не так. То незручно, то колеться, то подушка м'яка. Вчора було добре, я була втомлена, а сьогодні вже інший настрій. До того ж мій телефон досі мовчить, я  очікувала дзвінків бодай від когось,  але ж ні…

— Чого ти стогнеш? — звучить спокійний голос Дмитра у темноті. 

— Не можу заснути.

Діма повертається у мій бік, складає руки на грудях так, ніби у такому положенні йому досить комфортно, але чомусь мені здається, що це не так. 

— Я ж тебе не чіпаю, — виходить у нього надто м’яко. Чоловік відкриває очі, впираючись у мене уважним поглядом. Як я це бачу у темноті? Ніяк,  просто це відчувається. 

— Я не можу спати у темряві. Підсвідомий страх.

У такому не хочеться зізнаватися. Не рандомній людині, навіть якщо я й ділю з нею одне ліжко. 

Але Діма не сміється, чого я, власне, очікувала,  він просто заводить руку за спину, клацає вимикачем і кімнату заповнює жовте світло він нічника, який стоїть на тумбі з його боку.

— Так буде добре? —  питає він.

— Так, дякую.

Я б могла сказати, що це дозволить мені заснути, чи почуватися краще, але знання,  що у будь-який момент, коли я відкрию очі, я буду бачити кімнату, трохи заспокоює мене. 

— Ти не думаєш, що це все, що зараз відбувається — це якийсь капець? — пошепки питаю я, дивлячись на білу стелю. Діма не ворушиться, він лежить собі тихенько на своїй половині  і продовжує дивитися на мене. 

— Ти про те, що ми у одному ліжку, хоча знаємо один одного всього декілька днів? 

— І про це також, — я повертаюся так, щоб бути з ним обличчям до обличчя. — Але я зараз про інше. Я ніколи собі не дозволяла ось так робити. Їхати хтозна куди, жити у незнайомих людей… Впевнена, що більшість кримінальних справ так і починаються. 

— Облиш, тебе бачила половина містечка, баба Тася, он, першим свідком буде, якщо раптом ти зникнеш з її радарів, — сміється він, а я легко стукаю пого його плечі. — Якщо серйозно, то я тебе розумію. І прошу у тебе пробачення, що вчинив як дебіл. Ти сказала, що їдеш зі мною, але я впевнений, що ти тоді була занадто втомлена після лікарні і тієї твоєї панічної атаки…  Я просто скористався твоїм станом.

— Ти здогадався?

— Ти про панічну акату? Та яке? Мені це лікар потім сказав, що це було дуже схожим, — зітхає чоловік і погляду від мене не відводить. — Я сам не знаю, чому потягнув тебе з собою. Якщо скажу, що навмисне — збрешу. Я не планував тебе чіпати. Просто якось совісно було поїхати собі, і не дізнатися, як у тебе справи. 

— Щось я не бачу німбу, який світився би над твоєю головою, — мені хочеться закотити очі на ці слова. Говорити цей тип вміє гарно, нічого не скажеш. Але як бути з тим, що ці тихі слова щось зачепили у мені? Невже я так низько опустилася, що стала шукати розуміння у чужої людини, та ще й мліти від простих слів.

Діма тихо сміється на мої слова, але не відповідає нічого.

— Я там у барі… — раптом кажу, сама не знаючи чого мене потягнуло на відвертість. — Я намагалася втихомирити біль і почуття сорому за те, що бігала за чоловіком, який не бачив мене своєю жінкою. І за те, що я цього сама не побачила, і дочекалася до того моменту, що він сказав це прямо у вічі. 

— Мені шкода… — шепоче Дмитро. 

— Ти казав, що не слухатимеш мої сльозливі історії, але нічого з тобою не станеться, якщо я зараз тобі це розповім. До того ж ти сам недавно… Ай,  ну тебе! Мені  просто треба це комусь розказати, інакше я здурію. Тим паче, що свою ти вже розказав. А в кінці я тобі скажу, для чого я це все почала.