Глава 9

Додому до чоловіка ми приходимо швидше, ніж йшли до магазину. Я все ще розглядаю місцеву архітектуру, садочки біля хатинок. На деревах вже починають де-не-де виступати маленькі листочки, десь і квіточки поодинокі видніються.  Одним словом, природа прокидається зі сплячки і це, насправді, так гарно. 

— Сподобалось хоч? — питає мене Діма, пропускаючи на подвір’я. 

— Ти про шопінг чи про Олену?

— Про все відразу, — я, чую як він шуршить тими пакетами, піднімаючи догори, щоб не вони не попадали вниз, при цьому намагається закрити хвіртку, але не виходить, бо біля нього, швидко крутиться собака, яка, скоріш за все, хоче знести його з ніг. — Бім, бляха, почекай.

— Шопінг був терпимим, а от жінка виявилась дуже говорющою. Аж голова розболілась.

Насправді я люблю тварин. Точніше, люблю здалеку на них дивитися, але ця  собака така активна, що її непосидючість мене трохи лякає. 

— Ти таблетки свої пила, ті, що лікар призначив? — я киваю, дивлячись йому у вічі. — Хочеш відпочити? Чи щось подивись?

Таке просте питання злетіло з його вуст, наче він завжди так робив. На мить я задумуюсь, а чи був у моєму житті хтось, хто цікавився, як я почуваюся,  чи не забула прийняти ліки під час хвороби. Нікому й не треба було це робити, бо я й сама про все розповідала. Мене не просили — я все сама. Але зараз я не розумію своєї поведінки. А чи треба було розповідати про все? А чи хотіли ті люди, з якими я цим ділилася, знати щось?

— Ей, блаженна, — чую я голос Дмитра, який клацає пальцями перед моїм обличчям. — Ну слава богу, я вже думав ти того…

— Що того? — обурливо питаю я, дивлячись на те, як у пакети хоче засунути свого допитливого носа його собака, і голосно вигукую. — Діма, не дай Біму обслюнявити речі!

Я сміюся, споглядаючи картину, яка розгортається перед моїми очима. Діма знову швидко піднімає пакети, на які стрибає собака, і щоб той до них не дотягнувся, йому доводиться тримати руки піднятими всю дорогу. Але ситуацію це не сильно виправляє. Я навіть ігнорую пульсуючий біль у голові, настільки мені подобається спостерігати за цими недолугими спробами втихомирити свого улюбленця. 

Правду все-таки кажуть, що тварини схожі на своїх господарів, спочатку Діма здався мені саме таким, він не приймав моїх відмов ні біля бару,  продовжуючи мене діставати, ні в лікарні, де дійсно був мені корисним. Так само і Бім, впертий та досягає своєї цілі. Щоправда, після нього та ціль завжди чомусь виходить обслюнявленою. 

Однак не одному Біму хотілося бачити свого господаря, бо як тільки ми з Дмитром доходимо до сходів, двері будинку відчиняються і перед нами з’являються дві жінки. Одну я вже знаю, а от іншу, з великими, чорними наче оленячими очима,  я бачу вперше.  

 — О, Дімчику, як добре, що ти вже повернувся, а до нас тут гості прийшли, — моя фіктивна “свекрушенція” висуває вперед себе залякану,  здається, дівчинку, яка переводить погляд з мене на Діму, а потім і на пакети у його руках. 

Діма тим часом, дивовижним чином мої речі бере у одну руку, а іншою обіймає мене за талію та притягує ближче до себе.

— Оооо, — тягне він він знесилено. — Готуйся, Кияночко, зараз ти познайомишся з конкуренткою. Час настав, так би мовити.

— Однією більше — однією менше…

Скільки вже тих конкуренток у мене було… Ще жодну не перемогла, але цю… Цю я просто мушу. Це вже питання чисто принципове. Ну, хоч одну жінку я маю обійти у своєму житті, чи ні?

Саме тому, не дивлячись на свій стан “розваленої клячі”, я натягую на обличчя привітну, але водночас не надто приємну для дівчини посмішку, завожу руку нам за спини, у просовую її у задню Дімину кишеню. Його брови злітають догори, але він приймає мою гру, не намагається якось повпливати і, здається, ловить від цього особливий кайф. То хто з нас двох більше дивний?

— Ой, як чудово, — кажу я, на на крок не відстаючи від чоловіка. — Ви напевно подруга дитинства Діми?

Я бачу, як перекошується обличчя у цієї Танюші, і насправді мені її трохи жаль. Вона не виглядає ніби Дімина ровесниця. Навпаки, таке відчуття, наче вона років на десять молодша від нього. Але зараз такий світ, що хтозна скільки їй там. А моя фраза сказана навмисне, адже немає нічого гіршого за те, що тебе не сприймає всерйоз нова пасія твого коханого. А я знаю про що кажу. Я сама була у такій ситуації.  

— Ні, ви помиляєтесь, — ніжно промовляє вона. — Я їхня сусідка. 

— Ходімте швидко у дім, — метушиться Марія Василівна не даючи мені більше й слова сказати, і підганяє нас усіх. Хоч ми з Танюшею заходимо разом, однак я чую, як незадоволено жінка питає у Діми:

— Ти що у неї вантажником найнявся? Чого сам ці пакети тягнеш? Обернувшись я бачу, як вона заглядає у один з тих, які у нього у руках, а потім вражено охає і дарує мені неймовірно виразний погляд. Упс, схоже матуся знайшла мою білизну раніше, ніж її синочок. 

— Мам, це явно не те, що ви маєте роздивлятися.

Він не дає жінці “насолодитися” іншими комплектами, та сама вона при цій гості не хоче продовжувати, тому підганяє сина у кімнату, а нас з Танюшею запрошує на кухню. 

— Танічка, Лєна у нас недовго гостює, ти тому її ще не бачила…