Глава 8

Діма приводить мене у один з магазинчиків, які знаходяться на  місцевому ринку, як я вже встигла зрозуміти. Ну що ж, виходить, що не збрехав, і  недільний ринок таки існує.

— Тут ринкова площа. Більшість магазинів знаходяться тут. Все від одягу до бензокіс можна купити у одному з таких…

— Шпаківнях? — перебивши його, підказую, але ловлю на собі незадоволений погляд. 

Ну а що? Я, як тільки побачила ці ряди відразу же у голові виник цей образ. Але Дмитро жарт не оцінив. Ну, що сказати, не у всіх гарне почуття гумору. 

— Ходімо, купимо тобі пір’ячко, пташка, — каже він, скептично посміхаючись. 

Всередині магазину перше, що я помічаю — це велику кількість одягу, розміщену, як по центру зали на вішаках, так і звисаючу у три ряди біля стіни. Десь справа я помічаю на манекенах джинси та брюки, але одягу так багато, що я нічого толком розглянути не можу. 

І це ж тут хтось щось купує… Та тут три дні точно доведеться просидіти,  щоб перебрати увесь наявний одяг. Я звісно полюбляю шопінг, але коли я ходжу по багатьох магазинах, і купую по одній речі в них, а не в одному до скону кручуся.

— Дімасику, — веселий, дзвінкий голос якоїсь пані, яка винирює серед кипи одягу, запакованої ще й на підлозі, змушує мене повернутися у  її бік. — Щось ти давно не заходив. Нарешті вирішив змінити свої вічні джинси на щось пристойне? Там Вася має бути у чоловічому відділі, невже знову кудись змився, що ти до мене прийшов?

Біловолоса жінка, з короткою, гарно укладеною стрижкою, підходить до Діми не так швидко, як їй хотілося, бо вона шпортається об якусь коробку та ледь не летить, але вчасно хапається за металеву конструкцію, на якій висить одяг і втримується на ногах. 

— Оленко, припини тріщати, я сьогодні не для себе, — так само посміхаючись, тепло говорить жінці Діма, й взявши мене за плечі,  виставляє уперед. — Мені он цій красі треба красу ще й з одягу підібрати. 

— Ти ба! — вигукує вона та плескає у долоні. — Самотній пес нарешті не самотній? 

— Так гарно мене сукою ще ніхто не називав, — злегка повертаюся до Діми й шепочу йому так, щоб почув лише він один. 

— Мовчи, — так само тихо каже Діма, але я встигаю помітити, як він ледь помітно сміється. 

— На якусь подію чи повсякденний одяг? Чи може весільний? У мене тут нічого немає такого,  але білу сукеночку вам знати зможу. 

— Ні, просто повсякденний одяг, — випереджаючи Дмитра кажу я, і нарешті виплутуся з його рук. — Мені б декілька кофтиночок, не дуже теплих, декілька джинсів та…

Я нагинаюся до жінки, й шепочу їй так тихо, наче таємницю якусь розповідаю. 

— І білизну, будь ласка, покажіть яку маєте, — а потім відсторонюються і промовляю вже у повний голос. — Неочікувана вийшла поїздка у ваші краї, то ж не встигла нічого з собою взяти. 

Ця Оленка, як її назвав Діма, оглядує мене, концентруючи свою увагу  на пластирі, який наліплений на чолі. Бачу, що хоче щось запитати, але осмикує себе у останню мить, а потім ніби вмикається. Вона тягне мене за собою, а чоловікові наказує знайти того Василя, тим самим проганяючи з магазину, мовляв дівчатка самі впоратися можуть. 

— І так, любонька, судячи з твого вигляду “есочка” для тебе підійде якраз, — оглядаючи мене, задумливо промовляє жінка. — З чого почнемо? Хочеш глянути одяг чи білизну?

— Давайте з білизни, бо Дімі може швидко наскучити мене чекати, не хочеться, щоб він раніше часу побачив це… І не на мені.

Олена сміється, розуміючи на що я натякаю, і показує мені відразу декілька комплектів. Так швидко я ще не “перевзувалася”. Бо, розуміючи, що моя голова не витримала б декілька таких шумних жіночок, як ця, я розумію, що такий шопінг має свої переваги.  Тому тепер, через півгодини мого імпровізованого шопінгу, я з впевненістю можу сказати, що як же добре, що у цьому магазинчику все є.

Я приміряю кожну кофтинку, яку приносить жінка за моїм проханням. І поглянути на кожну з них вона кличе Діму. Якщо на перших разах я ще відмовлялася, то потім, побачивши, як мученицьки морщиться його обличчя, то зі злорадною посмішкою вже сама просила його кликати. 

— Скажи мені, будь ласка, що ти вибрала бодай щось, — просить він, коли я вкотре за сьогоднішній день кручусь перед ним. 

Насправді, треба віддати йому належне. Терпіння цей чоловік має велике. Більшість людей здалися б уже на десятому светрі та сьомих брюках, а цей тримається. 

— Ага, — киваю я, повертаючись до дзеркала, — чотири светра, дві кофтини, одна піжама, три пари штанців, дві сукні: одна повсякдення, одна святкова, сорочка, халатик, шкарпетки, а, ну і трусики, і бусики…

По мірі того, як я перераховувала у чоловіка, почали вилазити очі на лоба. 

 —  Ти зараз серйозно? —  присвиснув він, розуміючи скільки всього йому доведеться нести додому. —  Ти куди це все складати зібралась, Кияночко? У мене шафа вдома не гумова, а ми наче не планували відкривати філіал цього магазину у моїй кімнаті.

— Я обрала всього три одежини, чого ти метушишся? — засміялася я, похлопуючи його по спині. — До того ж, я сама за все заплачу.

Я виходжу з примірочної, тримаючи останній светр, і вже збираюся запитати Олену про суму, але Дмитро не дає мені й кроку ступити самій.