Глава 7

Після сніданку-обіду Дмитро тягне мене на прогулянку. Каже, що це буде корисно для моєї хворої голови. Але хвора, видно, не лише я одна тут,  бо інакше його гостинність до незнайомої людини, нехай і до “компаньйона по брехні”, я пояснити не можу. 

— Треба буде одяг тобі купити новий, — каже він, дивлячись на те, що я вийшла у своєму. Це ще добре, що тоді я вирішила одягнути джинси й тонкий джемпер. А якби я в той бар пішла, як завжди? Тоді його мама мала б рацію, кажучи про те, що він привів додому “простикогось”.

— У вас тут є торгівельні центри? — здивовано цікавлюся я. 

Я не збираюся сидіти у нього на шиї. У мене є свої кошти, і якщо я витрачу їх на новий для себе одяг, то вони не закінчаться. І мені важливо дати це зрозуміти чоловіку. 

— Ага, — киває він, закидуючи собі до рота декілька штук горішків кеш’ю. О, я теж їх хочу!  — Недільний базар називається.

То тут настільки все погано? Я й не думала, бо коли ми їхали, це місто сільського типу виглядало досить гідно. 

— Бляха, ну не тупи, Кияночко, навіть якщо й торгівельного центру немає, то є місцеві магазини з хорошими речами. Не у кам’яному віці ж ми живемо. Ну що ти, їй богу!

Він тягне мене за рукав, і я завдяки цьому ледь не шпортаюся на тих його сходинка з яких планувала раніше зійти спокійно.

— Обережніше, — вигукую я,  хапаючись за його куртку. — Мені до власних приколів не вистачало ще розбитого носа. 

— Нічого, до весілля заживе.

— Сподіваюсь, не до нашого, — закочую очі на таку просту фразу. — Бо з тебе станеться…

— До нашого, звісно. Сплю і бачу, щоб тебе під вінець затягнути. Йди вже сюди, наречена нещасна. 

Він бере мене за руку, й тягне за собою… Дивно, але я теж не відпускаю його, тільки зручніше хапаюся і намагаюся підлаштуватись під його ходу. Йде Діма повільно, наче розуміє, що швидше я просто зараз не зможу. Він веде мене знайомими йому вуличками, поміж інших таких же гарненьких будиночків і щось розповідає. Сьогодні тепліше, ніж вчора і я щиро сподіваюся, що весна дуже скоро потішить нас своїми температурними можливостями.

— Слухай, — питаю я, розглядаючи, як одне дерево вже вкрилося пухнастими жовтими квіточками. — А та Танюша, про яку згадувала твоя мама... Вона справді така «скромна й хазяйновита», чи це просто її улюблений маніпулятивний прийом?

Діма на мить замовкає, він закидає останній горішок до рота і лише потім відповідає:

— Танюша — це ідеал моєї матері. А ідеали, як відомо, нудні до смерті. Вона була б щаслива, якби я одружився з кимось, хто заглядатие мені у рот і слова поперек не скаже. Ти ж, здається, жодного з цих пунктів не дотримуєшся?

Я лише кривлюсь, хитаючи головою. Колись я була такою, зараз нізащо не повторю тих помилок. Але тоді я була юна та недосвідчена. А хлопець, якого я вважала своїм ідеалом, тим самим чоловіком, з яким би я хотіла прожити все своє життя, просто користувався моєю наївністю, користувався моїм тілом  і взагалі прекрасно себе почував, будучи вільним від обов’язків. Допоки не стало зовсім пізно…

— Я вже був одружений, пам’ятаєш, я казав? — вириває мене з власних неприємних думок чоловічий голос. 

Звісно я пам’ятаю, це було лише вчора, а я не страждаю провалами у  пам’яті у такому молодому  віці. Але я лише киваю,  не наважуючись на якийсь жарт, бо розумію, що те, що буде сказане наступним — не є жартом, а особистою історією,  яких Діма до цього часу обходив. 

— У мене є дитина. Дівчинка. Її звуть Вероніка, їй 7. І як ти вже зрозуміла з ранішньої маминої тиради, вона не моя біологічна донька, — Дмитро зітхає, і в цей момент мені хочеться міцніше стиснути його руку. Чисто людська підтримка та повага за те, що він зміг виховувати не свою дитину. Це багато що може сказати про людину.  —  І хоч я її люблю, бо виховував з того часу, як вона повзати лише вчилась, однак моя мама вважає, що мені варто мати своїх… Як ти розумієш, у нас з нею є певні розбіжності у цих питаннях.

— Ви з дитиною зараз спілкуєтесь? 

— Ні, — хитає він головою. — Після розлучення моя колишня, переїхала до свого коханця у Румунію. Мала, як ти розумієш, поїхала з нею. На мої дзвінки ніхто не відповідає, а обіцянка дозволяти нам спілкуватися — розвіялась…

— Мені шкода, — дійсно з усією щирістю промовляю я. 

Це не правильно. Дорослі непорозуміння не повинні впливати на життя дітей. Батьки між собою можуть не сходитись у поглядах, але не варто обмежувати спілкування з батьком, якщо він адекватний. А те що Діма ніби адекватний — й так ясно.

— Моя слізлива історія розказана, — якось їдко промовляє чоловік і відпускає мою руку. — Тепер ти все знаєш. Саме час розповісти свою.

— А я напевно поки утримаюсь…

— Діло твоє, але раптом що — готовий допомогти.

Ми проходимо повз невелике подвір’я, на якому крутиться якась бабка,  вона то бере віника й намагається замітати, то відганяє кота від відерця,  що стоїть на сходах. Коли жінка повертається до своїх воріт й бачить нас з Дмитром, то кидає своє знаряддя праці й швидкою ходою рухається до хвіртки. 

— Дмитрику, добрий день. Мама вдома твоя? — питає вона, розглядаючи при цьому мене. Сумніваюся, що це питання зараз було терміновим,  проте, наскільки я розумію,  це було зроблено лише для того,  щоб краще розгледіти нову людину, яка була з місцевим. Так би мовити, щоб потім мати кого обговорити.