Глава 5

Говорити про те, що за столом, куди “радо” запросила нас матуся мого “нареченого” вистить гнітюча тиша, чи не варто?

Перший шок у мене проходить швидко, і я ледь не прискаю у кулак, коли розумію, що саме сказанув Дмитро. Він собі спокійнісінько п’є жасминовий чай, і постукує чайною ложечкою об маленьке блюдце, поки його мама вгризається у мене поглядом.

— І як це розуміти, Діма? — вискакує у неї невдоволене запитання. І тут я розумію, що не мені одній з родичами не пощастило. І якщо мене всіляко намагаються сплавити заміж, то цього Діму, навпаки — намагаються вберегти від такої долі. 

Так, не думала я, що мені у попутники трапиться “мамчина корзинка”. І від цього стає ще більш смішно. Напевно, я таки ще не відійшла від ліків, бо у такій ситуації я б мала відчувати, як мінімум ніяковість, як максимум — злість, що мене втягують у сімейні “приколи”. 

— Як хочете, мамо, так і розумійте, — промовляє чоловік, дивлячись на мене та підморгує. — Це — Ілона. 

— Приємно з вами познайомитися, — я тягну до жінки руку, при цьому мило посміхаючись, а вона навіть не рухається у мій бік, сидить застигнувши на місці та дивиться лише на свого сина. 

— Яка Ілона? Яка невістка? Ти де її знайшов, з траси зняв? 

— Ні, у Києві. Побачив, закохався і забрав собі. Скажи, історія кохання класна, буде що дітям розказати. 

Собака, яку Діма пустив на кухню, намагається тихо лежати біля ніг свого господаря, але скоріш за все є допитливою істотою,  бо лише вуха підіймає догори, наче слухає наші розмови.

— Ну тебе, дурень, — стукає вона по столу і виходить з кухні, а потім і з будинку зовсім. 

Я сиджу на стільці наче мишка, і не знаю чи можна мені зараз пискнути, чи все-таки поки почекати. Але цікавість бере верх над тактовністю, тому я рвучко повертаюся до чоловіка, відводжу чашку, яку він не встигає піднести до рота і питаю його:

— Ну мені ти хоч розкажеш, якого милого була ця вистава? Вона ж у тебе не молода, а ти так…

— Вона мала на меті одружити мене з однією жіночкою, і не чула, що вона мені не подобається. Приводила її сюди на оглядини,  ти прикинь. 

— А мене попередити, що таке зробити плануєш, не треба?

Я нахиляюся так, що збоку б здалося, що я вже грудьми на тому столі лежу, а мені просто не хочеться кричати на увесь будинок. 

— Охолонь, Кияночко, нічого страшного з тобою не сталося, — він похлопує мене по руці,  при цьому посміхаючись. — Подумаєш, разочок підіграла… До речі,  ти молодець, відразу втямила, що треба робити. 

Я, здається, зараз нагадую рибку, сиджу відкриваю та закриваю рота,  не знаючи, що на це відповісти. Ну нахаба, чесне слово! І де тільки була моя голова?

— Ну ти ж плануєш сказати їй, що це був жарт? — питаю я,  дивлячись на абсолютно спокійного Дмитра. —  Плануєш же?

—Не-а, не було у мене такого на меті.

Приїхали! 

— Слухай, я не знаю, що ти там собі надумав,  але я у твоїх виставах брати участі не збираюся. Я приїхала сюди з тобою по дурості,  визнаю. Але це не означає, що я затримаюся. 

Та не встигаю  я піднятися, щоб вийти на вулицю, як чоловік хапає мене за руку,  змушуючи зупинитися. Він тримає не міцно, але достатньо впевнено для того, щоб я зрозуміла чого від мене хочуть. 

— Почекай, я не просив тебе їхати зі мною, але тобі це треба було. Ти хотіла втекти з міста, де тобі було погано. Я тобі допоміг з цим, і поміть, навіть  слова не сказав, — дивлячись на мене своїм пронизливим поглядом, каже чоловік. — І не заперечуй, Кияночко, по тобі це прям видно було. То чому ти зараз відмовляєш мені у допомозі?

— Для того, щоб відмовляти, своє прохання треба озвучити, — шиплю я, намагаючись вирвати таки свою руку. — Через рот, прикинь. Люди так спілкуються. 

— Я прошу зараз, — серйозно промовляє він. — Це все прийшло мені спонтанно. Я пропоную тобі провести час тут, подалі від київської метушні, поряд ліс, річка та свіже повітря. Відійдеш від своєї драми, якщо захочеш, я вислухаю. Але, бляха, допоможи мені. Ми з тобою як зійшлися — так і розійдемось. Ну? 

— У мене відпустка на два тижні, — втомлено промовляю я. — Далі мені треба буде владнати все з роботою. 

— Це “так”?

— Це покажи мені, де тут можна пригляти, але спочатку випити ліки, бо з вами, у мене знову голова почала боліти. 

Я відчуваю, як Дмитро відпускає руку, і вона знесилено б’ється об мою ногу. Чоловік підіймається з-за столу, набирає мені води з крану, і протягує її,  паралельно підсовуючи мої таблетки. Стоп, звідки вони у нього? Я ж їх у сумку ставила. 

— Вони випали ще у коридорі, ти просто не помітила, — побачивши мій здивований погляд, відповідає Діма. — Пий, не бійся. Не буду ж я шкодити своєму спільнику. Нам товаришувати треба. 

— Ага, сподіваюся,  що про мене не писатимуть у кримінальних хроніках після такого товариства…

— За себе ручаюсь,  за маму з Тетяною — не буду. Це та сусідка,  яку маман мені сватає. Хвацька така пані, я тобі скажу. Тому треба тебе буде підготувати трохи, — він посміхається, явно жартуючи, а  я у цей час відчуваю, що мені зовсім не страшно. Чи то від удару головою мій інстинкт самозбереження вимкнувся, чи то його в мене ніколи не було, а я просто не звертала на це уваги, але сам факт, що мені комфортно у компанії незнайомого чоловіка, знаходячись при цьому за дві зірки, за три комірки…