Глава 4

Ох, коли Діма говорив про ями на дорогах, я дійсно думала, що бачила все, і справді готова до них, але реальність виявилася набагато гіршою, ніж я собі встигла уявити. 

— Ця ділянка просто ремонтується, — пояснює чоловік, коли я вкотре хапаюся за ручку, щоб мною не бовтало по всьому салону. — Правда, третій рік уже, але як бачиш… 

— Наступного разу, я повірю тобі на слово, якщо ти знову щось мені скажеш. Це ж не дорога,  а тропа з перешкодами. Як тут люди їздять? 

Чесно кажучи, дивлячись на ці величезні ями, які чоловіку доводиться об’їжджати, мені стає шкода машинки, адже від таких доріг вона страждає найпершою. Далі на черзі страждальників — моя голова, але, на щастя, у неї є я. 

— Та точно так само, як і ми. 

— Слухай, я звісно не питала про це на початку, але думаю, що все-таки варто хоч поцікавитися… — все ще хитаючись від цієї їзди, промовляю я. — У тебе проблем не буде, що ти зі мною приїдеш? Дружина, діти… Вони проти не будуть?

— Це ти так намагаєшся випитати чи є у мене хтось? — коситься чоловік на секунду у мій бік, а потім знову повертає свій погляд на дорогу. Ну, так, тут треба максимальна пильність, якщо ми хочемо приїхати у пункт призначення цілими. 

— Питаю, щоб знати до чого мені готуватися. 

— Не хвилюйся, я — розлучений. Тобі нема чого боятися. Хіба, що Біма,  але він хороший, ти тільки руки до нього не тягни — обслюнявить всі. 

Я дивлюся на чоловіка, у якого ця фраза так легко злетіла з язика, і мимоволі задумуюся. Як воно?  Як вони жити з людиною декілька років, взяти шлюб, будувати спільний побут, звикнути до її присутності, до ніжностей, які дарує ця людина і розійтися…

— О, я тебе прошу, тільки не роби таке обличчя, ніби будеш мені співчувати, — фиркає Дмитро.

— Здався ти мені, — відразу ж заперечую, і тягнуся до пляшки з водою. — Я ж сказала,  мені просто цікаво. 

— Ну-ну.

Ми їдемо невеличкими, але мальовничими селами. Не всі вони виглядають гарно, деякі здаються мені закинутими. Цей ефект закріплює те, що на вуличках я не бачу людей. Може ще не час займатися справами по господарству, я не знаю,  але такі пусті дороги змушують мене засумувати. У великому місті рідко де знайдеш місцину, де нікого не буде. Тим мені й подобається життя у столиці, там ніколи немає відчуття, що ти одна.

— Ти так дивишся на ці всі пейзажі, ніби думаєш, що я везу нас у глухомань.

— Не скажу, що глухомань, — відразу ж відкликаюся я, бо нудно сидіти в тиші, навіть якщо й музика грає, а говорити чомусь все одно тягне. — Просто всі ці дерева, ці будинки,  все виглядає якось пасмурно. 

— Початок квітня лише, що ти хотіла? — смикає плечима чоловік. — Рано ще, щоб було гарно, тільки-тільки сніг зійшов. От зараз з середини квітня  всі ці плодові дерева зацвітатимуть, от тоді по-справжньому гарно буде.  

— Може й так,  я ніколи не звертала увагу на таке…

— У столиці ніби є дерева, — промовляє він,  підколюючи мене.

Мені нічого на це сказати. Говорити про те, що я працювала з ранку до ночі,  бачачи перед собою лише ноутбук, проекти, цифри і все? Я виходила з роботи пізно ввечері,  якщо й хотіла кудись сходити то це були ресторани, щоб повечеряти, і то не часто. Здебільшого користувалась доставками. А якщо хотіла відпочити то летіла у інші країни… Мені було не до місцевих краєвидів.

— Тебе з собаками не шукатимуть? — раптом питає Дмитро. 

— Навряд чи,  — смикаю плечима і моментально відводжу погляд. 

Кому я здалася? Батькам, яким Лінка вже купила квитки до Тайланду, судячи з виставлено мені рахунку, чи Сергію, який добивається жінку, яка йому дійсно подобається? Ніхто мене не шукатиме, єдине, що треба буде вирішити питання з роботою… І те лише тому, що треба офіційно звільнитися, бо працювати поряд з чоловіком, перед яким я принижувалась — мені не хочеться. 

— Ну дивись, якщо ти так кажеш…

Ми заїжджаємо у невеличке поселення. Спочатку воно здається мені містом, але Дмитро не їде далі до багатоповерхівок, а повертає у бік котеджного містечка, яке розташоване неподалік, праворуч від основного масиву. 

— Ще буквально хвилин п’ять — і ми на місці. 

Я розглядаю  красиві будинки, не ті, які траплялися нам дорогою. Ці були красивими,  видно, що вкладено у них було багато і сил і коштів. А головне, що кожен наступний будинок був кращий попереднього. Ну, принаймні, більшість саме такі. 

Він зупиняється біля великих металевих воріт, виходить з автівки, паралельно попросивши мене залишитися на місці. Я спостерігаю за тим, як він майстерно швидко відчиняє їх та фіксує, аби жодна з половинок не закрилась у непідходящий момент — розумію, що ми таки дійсно приїхали у незнайоме мені місце і тепер мені доведеться… А дійсно, доведеться робити що?

— Ну що, пора виходити, — каже мені Дмитро, коли вже остаточно припаркувався під невеликим навісом. — Бери речі і виходь. 

Я слухаюсь, роблю так, як він каже, паралельно розглядаючи його подвір’я — велике, до речі. Йду слідом за господарем, поки він впевненою ходою рухається у бік вхідних дверей у будинок.