Глава 3

У дорозі ми вже близько чотирьох годин, у мене вже все затерпло так, що хочеться шовгатись туди-сюди, однак я терплю. Половину шляху не пам’ятаю, бо через дію ліків мене постійно клонить у сон. А це, напевно, не дуже добре,  враховуючи, що я знаходжусь чужому у автомобілі з незнайомим мені чоловіком, який везе мене у незнайомому напрямку. Зізнаюсь, тут мені вже пора було задуматись, що краще б за дорогою слідкувала, щоб у разі чого мати змогу повернутися, а не спати та слиною капати собі на пальто, але я не сильно хапаюся за цю думку. 

Я думала, що він пожартував про Чернівецьку область, але коли ми зупинилися на одній з заправок Вінниччини,  я реально  починаю розуміти, що був не просто жарт. 

— Тобі каву можна? — цікавиться Діма, коли помічає, що я нарешті прокинулась. 

Яка кава? Мені б розуму свого знайти, який я, схоже,  загубила ше там, під баром. Я виходжу з автівки, вдихаючи прохолодний запах, який мав би трохи освіжити, але, натомість, я чую запах бензину, а тому мимоволі морщусь. 

— А ти маєш? — питаю у чоловіка, який скептично дивиться на мене, тримаючи у руках підставку, на якій стоять два паперових стаканчика, а в іншій руці два хот-доги. 

— Став би я пропонувати, якби нічого не мав?

Я тільки зараз дивлюсь на цього чоловіка, якого, здається ще ні разу не розглядала до цього моменту. Він симпатичний, щоправда, виглядає як побитий пес, а не як маньяк. Його хочеться розпитати про те, що змушує хмурити ці широкі, чорні брови, а не тікати виблискуючи п’ятками, куди очі бачать. 

Можливо, саме тому, я спокійно протягую до нього руки… Ну, як до нього,  до хот-догів, які він дає мені. 

— Обережно, вони ще гарячі, — каже він, але надто пізно, я вже роблю короткі вдихи-видихи, щоб не обпекти свій ящик ще більше.  

— Я це вже зрозуміла, — ледь-ледь вимовляючи, повідомила я. — Блін, а запити є чим?

— Там у машині, — махає він, показуючи на пляшку води на задньому сидінні, але, дивлячись на те, як я намагаюсь балансувати між хот-догом та кавою в обох руках,  сам відкриває двері та дістає звідти воду. 

Я ставлю стаканчик на капот машини, та відпиваю трохи холодної води, відчуваючи полегшення,  а потім повертаю пляшку власнику. 

— Все нормально? — питає він,  спостерігаючи за мною. 

— Угу, — киваю я, й знову тягнусь до їжі, але через секунду повертаю собі всю ту серйозність, яка мені була притаманна. — Ми таки дійсно їдемо в Чернівці?

— Не зовсім, — відповідає він  і я вже готова розслабитись,  але ж розумію,  що це не все. — Але до Чернівців  звідти, куди ми їдемо буде недалеко. А що таке, Кияночко, вже страшно стало?

— Нічого не страшно, — гордо задираю я носа догори, але на правду сказати,  щось трохи в тій голові розвиднілось мені. — Зараз вік технологій на вулиці. Не возами ж там їдуть, додому може якось доберуся потім.

— Вже захотілося назад? — сміється чоловік й робить ковток гарячої кави. Хоча,  ми вже так довго стоїмо на вулиці, що напій вже міг й охолонути. 

— Ну, ти знає-є-єш… Це якось необдумано вийшло…

— Вау, — вигукує він. — А ти вмієш це робити? Бо поки що я не побачив здібностей до критичного мислення. 

— Придурок! — в серцях промовляю я і чую, як Діма знову зміється.

— О, це вже щось знайоме, — і коли я показую йому не зовсім цензурний жест, який виховані дівчатка не використовують, він вже відверто починає з мене реготати. — Пий каву, Киянко,  бо замерзнеш і знову в лікарню доведеться йти. А мені з тобою туди ходити не сподобалось. 

— Ой, та хто тебе братиме, я тебе благаю, — закотивши очі, промовила я.

— Хтозна, в житті, знаєш, як на довгій ниві…

Діма викидає свій стаканчик, та папірці від хот-догу, витирає лобове скло та фари і махаючи мені рукою, щоб швидше їла  сідає у теплий салон. А мені не хочеться. Тут хоч і не пахне луговими квітами, та й трохи морозно ще, не дивлячись на те, що весна, але дихається легше. 

Так, я роблю найдурнішу річ у своєму житті, ну після тієї, де я благала Сергія бути зі мною, звісно. Їхати, не знати куди, з абсолютно незнайомою мені людиною — це верх безвідповідальності, але водночас ця поїздка мені пахне свободою. 

— Сідаєш? — махає мені Діма, коли я хвилини зо три стою з пустим стаканчиком, дивлячись на фури, які заїжджають на цю ж заправку. І я киваю,  викидаю сміття і сідаю  на пасажирське сидіння.

— Нам ще довго їхати? — обережно цікавлюся я.

— Ще години три точно, — буденно відгукується чоловік. — Але мушу попередити, що далі дорога буде не такою ж рівною, як була до цього, тому поспати, скоріш за все вже не вийде. 

— Так кажеш,  ніби я до цього поганих доріг не бачила,— фиркаю я.

— Дуже сподіваюся, що тебе не закачує. Бо ставати через кожні двадцять метрів — я не збираюся. Тому, Кияночко, зціплюємо зубки і якщо що, все одно мені кажемо,  зрозуміло?

Та що ж тут незрозумілого? Все максимально доступно пояснено. Одне тільки питання виникає у мене, якого милого він говорить зі мною, як з малою дитиною?