Глава 2

З лікарні мене відпускають на наступний день. Лікар, певно, не хоче мати справу з такою ненормальною пацієнткою, як я, тому легко погоджується на виписку. При цьому він надає купу рекомендацій, а ще разів зо вісім наказує найближчий тиждень не вставати з ліжка, або робити це дуже рідко. 

Так, ніби це взагалі можливо. Я живу сама, йти до батьків не збираюсь,  а просити допомоги у моєї сестри Ангеліни — навіть під дулом пістолета не стану. Давати їй можливість виставити мене у поганому світлі самостійно — я не буду. Тому бути мені одній у цей період.  Але, звісно, що в очі цьому світилові медицини я кажу зовсім інше. 

З будівлі виходжу повільно. На вулиці моє обличчя обдає свіжим повітрям, і я від цього простого відчуття прохолоди отримую неймовірне задоволення. Але разом з тим, навіть не дивлячись на те, що зовні пасмурно та немає сонця, я все одно примружуюсь, бо після лікарняних стін, світ стає для мене занадто яскравим. 

— Якщо ти зібралась падати, то попрошу тебе цього не робити. Мені вистачило тягнути тебе не собі минулого разу, цього вже, будь ласка, пожалій мене, — знайомий чоловічий голос звучить збоку від стоянки. 

— Ти чого тут?

Я здивована, побачивши мого “рятівника” біля лікарні. Невже він до мене? Дивно, ми ж ніби вчора домовились, що я його присутності більше не потребую. 

— Та думав ти знову виставу показуватимеш, а я все пропущу, — смикає він плечима, і при цьому залишається з байдужим виразом обличчя.

Та він кепкує з мене? З хворої людини? Мені між іншим вчора дійсно погано було,  а він тут… Дуже по-чоловічому так знущатись з безпомічної жінки.

— Дуже смішно, — бурчу я, намагаючись сфокусувати погляд на його сірих кросівках, бо дивитися вище поки що боляче. — Тобі що, справді немає чим зайнятися, окрім як чергувати під лікарнями? Чи ти підпрацьовуєш водієм ритуальних послуг для тих, хто вижив?

— Для ритуальних послуг ти занадто голосно обурюєшся. Значить, житимеш, — він киває на мою бліду фізіономію. — Сідай у машину. Я не збираюся чекати, поки ти знову вирішиш перевірити міцність найближчого бордюру власною головою.

— Чого б це я сіла до тебе? — питаю я, гордо задерши голову догори, але потім поспішно опускаю її, бо це було дурне рішення. — Я між іншим маю власну авті…

— І прекрасно, що ти пані при грошах, я за тебе, звісно,  радий, але, може, ми не будемо стояти у дверях? Ми трохи людям заважаємо. 

Я обертаюсь, щоб побачити за своєю спиною натовп, але там, очікувано,  нікого немає. Та й стою я з самісінького краю, тому точно нікому прохід не заступаю. То, виходить, це знову насмішка з його боку.

Я не знаю, якщо чесно чому зараз пручаюсь та не даю Дмитру мені допомогти, хоча, якщо згадати вчорашній день, то його присутність мене добряче виручила. 

— Слухай, я бачу, що ти хороший чоловік… — починаю свою промову я, але  бачу, як Дмитро наближається до мене.

— Тільки не кажи, що хочеш мене відвадити? — чоловік скептично підіймає брову,  дивлячись на мене зверху вниз. 

Так дивно, я тут його й дійсно проганяю, а він ніби проти. Я вперше у такій ситуації. Але, на правду, я розумію, що зараз, на тверезу голову мені перед ним просто соромно. Те, що було біля бару і в палаті — було трохи ненормальним. Була б я при розумі, такого б точно не робила, але маємо те, що маємо. 

— А ти хіба не хочеш відвадитись? — повторяю за ним цікаве слово. 

— Люблю допомагати нещасним та знедоленим,  вважай ти потрапила під чергову акцію допомоги, — він не чекає поки я сама попрошу допомоги, хапає мене за руку і обережно допомагає зійти по сходинках. — Сідай, я відвезу тебе. Кажи тільки куди?

— Ти знаєш,  додому я не хочу. Не тягне мене туди…

— О-о-о, тут ситуація гірша, ніж я думав,— цокає він та хитає головою, пристібаючи свій пасок безпеки. — Ночуватимеш у моїй машині?

— Аякже. Тільки про це й мріяла все життя. А ти що, готовий мені її позичити?

Я хочу сміятися від того наскільки абсурдною є наша розмова,  але щось у мене зараз погано виходить. Я оглядаю чистісінький салон, відмічаючи подумки, що цей незнайомець обережно ставиться до речей.  Аби тільки дівою не був по гороскопу, бо це ж вбитись можна, з таким чистюлею жити. А гіршого,  ніж цей знак зодіаку,  мені ще не траплявся. 

— Чекай, зараз придумаю, яку з тебе плату взяти, — він оглядає мене з голови до ніг, при цьому ніби оцінюючи,  а потім хитає головою. — Бачу, не розрахуєшся. Що з хворої взяти?

— Ти завжди такий говорючий?

Ні, ну правда, його рот не закривається. Як вентилятор, який забули вимкнути, працює й працює. А  у мене, між іншим перестає діяти знеболювальне і моя голова зараз готова луснути від надмірної кількості активності. 

— Тільки з тобою,  так я мовчун, якого ще пошукати треба. То що, надумала куди тебе відвезти? Готель, мотель,  хостел,  батьки, діти…

— А ти куди їдеш? — раптом питаю я, повертаючись до нього усім корпусом, бо відчуваю, що різкий поворот шиєю принесе мені лише біль. 

— У Чернівецьку область,  хочеш зі мною?

Я бачу, як скептично підіймається його брова. Він гадає, що це черговий жарт. Але я зараз приймаю для себе абсолютно безглузде рішення,  про яке ймовірно буду шкодувати, та часу на подумати у мене немає, а тому я лише киваю головою та зручніше вмощуючись на пасажирському сидінні.