Глава 1

Цей вечір я планувала провести по іншому,  але, на жаль, сьогодні нічого не йде так, як мені хочеться. Але коли у мене щось було так, як я того хотіла? Правильно — ніколи. 

Чоловік, у якого я була закохана останній рік, відштовхнув мене,  подруга — зрадила, а сестра, яка мала би бути найближчою людиною — готова на все, аби бути краще, ніж я. 

Мені скоро тридцять, а я досі сама. Одна однісінька на цілому білому світі.

— Де цей клятий телефон? — кричу я на власну сумочку, у якій, як завжди,  нічого знайти неможливо. І чого тільки взяла таку маленьку?

Я вже хвилин десять стою під баром, у який прийшла після роботи, щоб нарешті відпустити душу. Ірка, одна з моїх університетських коліжанок,  зараза, кинула мене після трьох келихів, а обіцяла бути до перемоги. І вона не витримала мого ниття. Ніхто з них не хоче вислухати мене.

— Ну чого мені так не щастить? — вигукую кудись у небо, знаючи, що відповіді все одно не отримаю. 

— Може ти не там шукаєш? — звучить грубий чоловічий голос десь збоку. — У барах не щастя шукають, а  високого градусу.

Я обертаюсь у той бік, з якого лунає звук і бачу лише маленьку помаранчеву цятку, яка швидко гасне,  а сам чоловік робить крок уперед. 

— А ти хто такий, щоб мене вчити? Черговий принц на білому коні? — з огидою,  трохи заторможено питаю я. — Коней тут не паркують, скачи десь далі. 

— А що, пахне конюшнею? — він підходить ближче, нахиляється і втягує повітря поряд зі мною, хоча мав зробити це від себе. — Так то від тебе. Так, пахне не леді, звісно…

— Ти придурок? 

Він не сміється. Навпаки, робить крок ще ближче, і тепер я бачу його обличчя чітко. Жодного співчуття, жодного «принцівського» лоску. Тільки глузливий прищур.

— Можливо. Але “придурок” зараз стоїть рівно, а от ти тримаєшся за повітря, щоб не гепнутись, — він киває на мою руку, яка судомно стискає порожнечу. — Давай так, ти зараз ховаєш свої зуби, я знаходжу твій телефон, і ми робимо вигляд, що цієї ганебної сцени не було. Бо якщо ти зараз почнеш ридати про своє розбите серце, я точно розвернусь і піду.

— Хто сказав, що я буду ридати? Тим паче тобі?

— Так щось мені здається! — він намагається взяти мене за лікоть, але я не дозволяю. 

Ще чого не вистачало! Щоб мене якісь там чоловіки торкалися без дозволу? Та ніколи в житті. 

— Йди куди йшов, — кажу йому ввічливо, хоча на язиці вже крутиться всім відомий напрямок. — Тобі що, більше всіх треба?

— Та не треба, але й залишати тебе тут було б негарно. Тим паче… Обережно! — я не розумію, як мене веде, в останню мить, я встигаю розгледіти стіну будівлі, яку я підпирала до цього і вигук цього ненормального. 

***

До тями я приходжу важко, голова болить так, що коли я підіймаюсь, вдихаючи повітря, якого, як мені здається, не вистачало, то перше, що я роблю, це хапаюсь за неї, в надії, що так вона болітиме менше. 

— М-м–м, — у мене виходить лише  простогнати і знову лягти на ліжко. 

— Тихо, — чиїсь руки обережно тиснуть на мої плечі, тим самим змушуючи мене лягти остаточно. — Тобі зараз не варто так різко сіпатись. Лікар тільки зашив твою рану.

— Яку рану?  — шепочу я, дивлюсь на чужого чоловіка, який сидить біля ліжка. 

Не розуміючи, що відбувається, я оглядаю кімнату, у якій знаходжусь. Бачу лише білу стелю, приємного персикового кольору стіни і два одиночні ліжка, які знаходяться один навпроти одного. 

А потім помічаю, що з моєї вени стирчить голка з крапельницею…

— Я що у лікарні? — питаю його, вже повернувши увагу незнайомцю. Пам’ять приходить важко,  точніше сказати, боляче.

— Угу, — тільки й відповідає він. — Я привіз тебе сюди, коли ти через свої підбори не втрималась на ногах і приклалась головою об стіну, а потім відключилась.

— Ну викликав би швидку, — кривлюсь я,  пригадуючи події вечора. — Чого зі мною поперся?

— Ти навіть зараз не можеш вимкнути це стерво? Серйозно? — фиркає чоловік і підіймається на ноги. — Бо хтось з нас двох же має бути відповідальний. Така відповідь тебе влаштує?

Він ставить стілець назад під двері, і вже збирається йти з палати, як до мене приходить розуміння, що я повинна хоча б подякувати йому за те, що допоміг. 

— Стривай, — хриплю з провиною у голосі. 

— А, точно, — він обертається, й простягає мені сумочку, а потім кладе поруч з моєю вільною рукою телефон. — Він бринів без перестанку. Я взяв слухавку. Дзвонила якась Ангеліна, просила передати, що вона ще не отримала гроші. 

Я на мить закриваю очі, а потім  хапаю чоловіка за руку.

— Дякую.

— І це все? Без “придурку”? 

Мені хочеться закотити очі, бо він теж має гидкий характер,як виявляється. Але я подумки рахую до п’яти і потім тихо промовляю.

— Ну якщо тебе дійсно звати придурок. То, дякую, придурку.  

Він голосно регоче, цей сміх віддається в моїй хворій голові легким дзвоном, але чомусь уже не дратує так, як під баром.