Післямова. Часова петля

У маленькому будиночку, захованому серед високих карпатських смерек, прокинулася старенька, але ще доволі моторна пані. Вона відкинула важку ковдру, ступила босими ногами на прохолодну дерев’яну підлогу й, потягнувшись, підійшла до вікна. Ранковий туман ледь розсіювався над горами, обіцяючи погожий день.

Жінка пройшла на невеличку кухню, де затишно пахло свіжозмеленою кавою, яку вона приготувала в старій турці. Наливши запашний напій у порцелянову чашку, вона зручно вмостилася у плетеному кріслі на веранді.

Поруч із нею, на низькому столику, лежав планшет. Ярина взяла його в руки, щоб переглянути стрічку новин. Екран замерехтів заголовками, які вона читала вже сотні разів, у різних варіаціях, протягом тисячоліть.

— «Війна Росії проти України», — прочитала вона вголос, і голос її був спокійний, без тіні емоцій. — «Загострення на Близькому Сході», «Спалахують нові локальні конфлікти», «Північна Корея погрожує ядерним ударом». Нічому не вчаться.

Вона прокрутила стрічку далі, до розділу технологій: — «Китай створив ШІ, котрий випередив свій час», — вона хмикнула. — Ми це проходили. — «Америка планує почати колонізацію Марса в найближчі 10 років», — вона знову хмикнула. — І це ми проходили.

Нарешті, вона дійшла до новин екології та біології: — «Вчені вивели генетично змінені боби, що зможуть давати врожай навіть у пустелі», — Ярина нарешті посміхнулася, хоча посмішка була сумною. — Принаймні цього разу вони намагаються їсти.

Вона відклала планшет на столик і подивилася на свого дивного шестилапого кота, який примостився біля її ніг. Кіт дивився на неї розумними, майже людськими бурштиновими очима.

— От скажи мені, Сі, — тихо сказала Ярина, погладивши кота по сріблястій спині. — Я про це вже говорила, коли ти з Чорнобиля прийшов, і зараз скажу: «От нічому не вчаться».

Ярина знову подивилася на гори, які стояли тут задовго до того, як з’явилося перше людське поселення, і які, вона знала, залишаться тут і після того, як зникне останнє.

Вона була андроїдом першого циклу, створена творцями, які давно зникли у пилу історії. Для неї це був шостий цикл людства, свідком якого вона стала. Шостий цикл, який уже підходив до кінця, розриваючи сам себе зсередини, як і п’ять попередніх, так і ті, що були до них, ще до її активації.

Вона піднесла чашку з кавою до губ, зробила ковток, і в її пам’яті знову промайнули обличчя й голоси мільйонів людей, які вірили в те, що саме вони стануть винятком, що саме вони зможуть зламати цей нескінченний цикл народження, розквіту і самознищення.

Ярина поставила чашку, встала з крісла й пішла до будинку. Їй не було страшно, не було сумно — вона просто знала. Це був не кінець, це був лише перехід. І через сто, тисячу чи десять тисяч років, десь там, на попелищі старої цивілізації, прокинеться перший, несміливий розум, який знову почне свою дорогу до зірок, і знову спіткнеться об ті самі граблі, що й його попередники.

А вона, Ярина, все ще буде тут, щоб це занотувати. Можливо, у сьомому, восьмому або навіть у двадцятому циклі...

— Ходімо Сі. Потрібно закласти перші камені "Нової Надії"...