Глава XI. Тіні Звягеля та ревнощі

Повернення до Звягеля не нагадувало тріумф. Бронетрак, вкритий шаром білої солі й темної крові мутантів, важко закотився у доки підземного міста.

Попри те, що захисний щит уже сяяв над південним континентом, покривши 40% планети, напруга всередині загону досягла межі. І причиною цього були не лише машини чи мутанти.

Усе почалося ще тоді, коли вони підібрали Стрілку в руїнах Хаджабею. Зухвала, гостра на язик снайперка з південних груп одразу поклала око на Торо. Його мовчазна сила та надійність тягнули її мов магніт, і вона не упускала жодної нагоди це продемонструвати — то двозначним жартом, то виправленням ременя на його броні, то легким торканням до широкого плеча. Торо, будучи прямим і простим воїном, лише ніяково віджартовувався. Але Флекс це буквально спалювало зсередини.

Коли загін увійшов до штабного залу, Стрілка вже чекала на них, перевіряючи глибоководне спорядження для наступної місії на Вузол №3 — «Око Безодні».

— О, дивіться, хто повернувся з прогулянки! — Стрілка граційно зіскочила з металевого ящика, викурюючи самокрутку, і одразу попрямувала... не до карт, а прямо до Торо. — Живий, велетню. Я вже думала, доведеться йти в ті соляні діри й витягати тебе самій.

Вона підійшла впритул, змахнула сліди солі з його наплічника і, грайливо всміхнувшись, спираючись долонею на його груди, тихіше додала: — Ти геть виснажений. Тобі потрібен нормальний відпочинок, а не нові божевільні забіги.

Флекс заклякла на місці. Її пальці мимовільно стислися в кулаки, а системний модуль на скроні тривожно спалахнув червоним.

— Припини це, Стрілко, — холодно й різко відрізала Флекс, ступаючи між ними. — Ми тут не для твоїх загравань. Ми повернулися за підкріпленням і спорядженням для занурення.

Стрілка повільно випустила струмінь диму прямо над головою Флекс і зневажливо перекривила її тон: — Оу, наша «лабораторна дівчинка» подала голос? Ти дивись, які ми гонорові.

Снайперка зробила крок до Флекс, її очі звузилися: — Ти думаєш, якщо ти вмієш тицяти в кнопочки Древніх і малювати блакитні куполи на картах, то Торо належить тобі? Подивись на нього — він ледь на ногах тримається через твої «геніальні» вилазки. Ти тягнеш його за собою у пекло, користуючись тим, що він надто добрий, аби тебе покинути!

— Я не «тягну» його! — голос Флекс здригнувся від суміші гніву та прихованого болю. — Торо свідомо робить свій вибір! Ми рятуємо планету, поки ти просто шукаєш привід крутитися поруч із ним!

— Та що ти знаєш про реальний світ?! — відрізала Стрілка, підходячи ще ближче. — Ти виросла в капсулі! Твій «Об’єкт 525» не має уявлення про те, що таке справжні почуття. Ти просто чіпляєшся за єдиного чоловіка, який не пристрілив тебе при зустрічі, і вдаєш із себе месію з кодами Мережі!

Кіт Сі загрозливо загарчав, його срібляста луска піднялася дибом, а жало на хвості націлилося в Стрілку.

— Годі! Обидві! — прогримів Торо. Його басовитий голос луною розійшовся по залу, змусивши обох дівчат здригнутися.

Він ступив між ними, важко дихаючи: — Ми вирушаємо на «Око Безодні» за кілька годин. Це океанічний жолоб, там найнебезпечніші аномалії й тиск, який розплющить бронетрак. Мені потрібні зібрані бійці, а не дитячі чвари.

Стрілка подивилася на Торо, потім кинула косий, отруйний погляд на Флекс, поправила гвинтівку за спиною і з кривою посмішкою мовила: — Як скажеш, командире. Я буду готова. Зрештою, хтось же мусить прикривати твою спину, поки дехто грається з консолями.

Вона розвернулася й швидким кроком вийшла із залу.

Флекс залишилася стояти, стискаючи дешифратор, і відвернула обличчя від Торо, намагаючись приховати почуття. Здоровань зітхнув, торкнувся її плеча: — Флекс...

— Готуй спорядження, Торо, — тихо, не підводячи очей, мовила дівчина. — На нас чекає океан.

Перед самим зануренням у доках Звягеля запанувала відносна тиша. Бронетрак, переоснащений важкими глибоководними стабілізаторами, тихо гудів на підвісах, чекаючи на завантаження.

Торо сидів на металевому ящику з-під боєприпасів у дальньому кутку ангару, методично перевіряючи щільність сопел на своєму важкому акваскафандрі. Флекс підійшла беззвучно. Вона зупинилася за крок від нього, тримаючи в руках батиметричні карти океанічного жолоба, але її погляд був прикутий до підлоги.

— Вона права в одному, — тихо мовила дівчина, перебиваючи шум вентиляції. — Я справді не маю досвіду в... у чомусь із того, як влаштований ваш світ. До лабораторій Мережі й після них я знала лише алгоритми, шифри та боротьбу за виживання.

Торо відклав інструмент і повільно підвів на неї очі: — Флекс, якщо ти про Стрілку...

— Ні, я про нас, — перебила вона, нарешті подивившись йому прямо у вічі. Її нейронний модуль на скроні тьмяно мерехтів м’яким синім світлом, відображаючи прискорений пульс. — Я бачу, як вона на тебе дивиться. Вона з Хаджибею, вона «жива», вона розуміє тебе без слів і не несе в собі спадщини Древніх, яка щомиті загрожує вибухнути. Поруч із нею ти — звичайний чоловік. А поруч зі мною... ти щоразу мусиш ризикувати всім і ставати щитом між мною і Мережею.

Торо повільно підвівся. Його масивна фігура повністю закрила її від тьмяного світла ангарних ламп. Він не став добирати пишних слів чи вдаватися у складні пояснення. Здоровань просто простягнув свою велику, мозолясту долоню й обережно, майже невагомо, торкнувся її щоки, знімаючи пасмо волосся, що закривало модуль.

— Стрілка — гарний боєць і старий товариш, Флекс, — його басовитий голос звучав дивно м’яко й упевнено. — Але вона живе минулим. Вона бачить у мені лише того, хто вміє тиснути на гачок і тримати удар.

Він трохи нахилився до неї, вирівнюючи погляди: — А з тобою я бачу майбутнє. Не просто черговий день у руїнах, а справжню планету, де можна дихати без маски. Я захищаю тебе не тому, що мушу через твої коди. Я поруч, бо сам цього хочу. І жодні дівчата з Хаджабею чи випромінювачі Мережі цього не змінять.

Флекс затамувала подих. На мить її завжди холодний, аналітичний розум спіткнувся на простих, але щирих словах. Вона накрила його долоню своєю меншою, прохолодною рукою й ледь помітно посміхнулася — уперше за останні кілька днів безтурботно й тепло.