Частина 3. Токійський протокол «Дзеркало»

Кімната майстерні на Подолі миттєво перетворилася на кризовий центр СБУ. Запах імбирного чаю остаточно витіснив різкий аромат горілого тютюну та полуничного вейпу [❤️‍🔥📖]. Макс уже стояв біля столу, розгорнувши на планшеті пряму тактичну карту району Мінато в Токіо.

— Марино, виводь супутник на їхній житловий комплекс! — скомандував Макс. — Денисе, піднімай по тривозі нашого зв'язкового аше в посольстві Японії. Нам потрібна група швидкого реагування поліції Токіо на місце прямо зараз!

— Не встигнуть, Максе! — Марина люто била по клавішах свого ультрабука, рожево-попелястий чубчик повністю закривав її очі. — Я бачу їхній домашній роутер. Барс або той, хто зайняв його місце в залишках «Vanguard», повністю відрізав будівлю від зовнішнього світу. Вони наклали глушилку на всі мобільні частоти в радіусі трьохсот метрів. Японська поліція навіть не зрозуміє, чому в них не працюють термінали, якщо під'їдуть туди. Це закритий контур.

Артем стояв поруч із Максом, його кулаки були  стиснуті так, що нігті впивалися в шкіру.

— Вона мовчала, бо вони тримали малюків, — прохрипів він, дивлячись на застиглу крапку на цифровій карті. — Я знаю її. Аня радше дозволить пустити кулю собі в серце, ніж підставить Яна, Яну чи мого майбутнього племінника. Максе, ми маємо зламати їхній контур звідси. Прямо з Києва.

Софія обережно підійшла до Артема, обняла його за руку, намагаючись передати йому хоч краплю свого спокою. Вона знала, що таке страх за близьких, і зараз її серце билося в унісон із його [🎻❤️].

— Марино, — Макс нахилився над хакершею. — Пам'ятаєш архітектуру дзеркального шифру, яку ми розкусили в Коростені? [❤️‍🔥📖]

— Точно! — Марина азартно клацнула пальцями, а її очі знову спалахнули тим самим божевільним хакерським вогнем «Цикади». — Якщо вірус «Vanguard» закрив їхній будинок зсередини, використовуючи шаблон «Егіди», то їхній шлюз має вразливість до нашого майстер-ключа. Артеме, мені потрібен твій телефон. Твій IMEI-код досі прописаний у головній базі як легітимний адміністратор системи!

Артем миттєво кинув свій розбитий смартфон на стіл поруч із її лептопом. Марина підключила товстий кабель, замикаючи цифровий міст: Київ — Токіо через захищений військовий супутник СБУ.

На екрані побігли тисячі зелених рядків коду, намагаючись пробити залізну японську глушилку.

— Давай, маленька, прокидайся... — гарячково шепотіла Марина. — Пробиваю перший порт... Другий... Є! Я увійшла у внутрішню мережу їхньої квартири! Підключаю камери безпеки вітальні!

Екран ультрабука блимнув, розділившись на чотири чорно-білі сектори прямих трансляцій із Токіо.

Артем, Макс і Софія одночасно затамували подих, вдивляючись у монітор.

У затишній токійській вітальні з видом на нічний мегаполіс панувала страшна, німа сцена. Чотирирічні двійняшка Ян і Яна сиділи на підлозі, міцно притискаючись один до одного. Джин Ху стояв посеред кімнати, закриваючи собою вагітну Аню. Його руки були підняті вгору, а на його грудях чітко миготіла маленька червона крапка лазерного прицілу.

Біля панорамного вікна, тримаючи в руці важкий тактичний планшет та пістолет із глушником, стояв чоловік у чорному плащі. Капюшон злетів, і в світлі токійських неонових вогнів Артем миттєво впізнав це обличчя.

Це був не Барс. Це був Крістоф Вейс — колишній європейський координатор «Vanguard», який вважався ліквідованим під час зачистки у Варшаві. Він вижив, заліг на дно в Азії і зараз прийшов за фінальним кодом «Егіди», щоб продати його на чорному ринку [❤️‍🔥📖].

— Вони не знають, що ми бачимо їх, — прошепотів Макс, його голос став крижаним. — Марино, ти можеш перехопити керування автоматичною системою безпеки квартири? Джин Ху розробляв її разом із твоїм підрозділом. Там мають бути світлошумові пастки під стелею.

— Систему заблоковано Вейсом, але... — Марина зухвало посміхнулася, і рожева булька жуйки знову луснула на її губах. — Мій патч-дзеркало зараз обійде його блокування через кухонний термінал. Артеме, готуйся. Щойно я дам команду — ти ввімкнеш прямий аудіозв'язок. Твій голос для Вейса стане звуком його цифрової смерті. До активації пастки — тридцять секунд.

Артем міцно стиснув мікрофон. Його погляд знову став залізобетонним, мов у справжнього оперативника. Він був готовий до фінального акорду цієї міжнародної битви за життя своєї сестри