Частина 3. Струбцини пам'яті та цифрові привиди

Минув тиждень. Осінь остаточно закріпилася на Подолі, розфарбувавши схили біля Андріївського узвозу в глибокі багряні й золоті кольори. Для Артема цей тиждень перетворився на дивний, але такий необхідний життєвий ритуал. Щодня після закінчення дистанційної роботи з логістичними базами даних він вимикав ноутбук, брав пальто і швидко йшов до старої майстерні біля Контрактової [🎻❤️].

Він став приносити з собою імбирне печиво до чаю. Софія зустрічала його тихою, але вже впевненою посмішкою. Разом вони годинами сиділи над столітньою віолончеллю. Артем під наглядом дівчини вчився зачищати старі краї деки, тримав дерев'яні деталі, поки Софія наносила гарячий тваринний клей, і обережно фіксував їх важкими металевими струбцинами. Ці залізні затискачі тримали дерево міцно, мов пам'ять, яка не відпускала їх обох.

Праця з деревом заспокоювала. Артем ловив себе на думці, що в ці години він не думає про Луїзу, про зраду, про кабінети СБУ і про ту порожню могилу, яка три роки висмоктувала з нього життя [❤️‍🔥📖]. Він просто дивився на рухи Софії, слухав її тихі розповіді про історію різних інструментів і відчував, як його власний «резонатор» всередині грудей повільно перестає боліти.

Проте спокій на Подолі був лише крихким склом.

У закритому кабінеті 31кат на Володимирській у цей самий час монітори вибухали пакетами даних. Макс Коваленко разом із Мариною (яка вже встигла завалити весь його стіл порожніми бляшанками з-під енергетиків і наповнити кімнату полуничним димом від вейпу) вели цілодобовий моніторинг [❤️‍🔥📖].

— Шефе, дивись сюди, — Марина випустила густу хмару пари прямо в екран, вказуючи пальцем на зашифрований лог. — Хтось у Даркнеті знову активував старий сплячий шлюз, який раніше належав синдикату «Vanguard». І знаєш, куди спрямований пеленг? На домашній IP-адресу квартири Артема на Подолі. Вони шукають його цифровий слід..

Макс миттєво відклав чашку кави без цукру, його очі небезпечно звузилися.

— Вікторія-Луїза сидить на довічному без права на зв'язок. Хто запустив тригер?

— Її колишній заступник, технік Олег Барс, — Марина швидко застукала по клавішах, виводячи на екран досьє. — Він утік під час штурму у Варшаві три місяці тому. Барс упевнений, що матеріальний ключ «Егіди» або його цифрова копія досі у Артема. Він не знає, що Аня жива й флешка заблокована в Японії [🌸💍❤️]. Барс збирається вийти на Артема. І найгірше... він знає, що Артем щодня ходить до скрипкової майстерні Софії.

— Виставляй приховане спостереження на Контрактовій, — жорстко скомандував Макс, пересмикуючи затвор пістолета. — Якщо Барс зробить хоч один крок до цієї лавки, ми приберемо його до того, як Артем щось помітить. Артем тільки почав повертатися до життя, я не дозволю знову втягнути його в це пекло.

Того ж вечора в майстерні було особливо затишно. Віолончель була майже зібрана, краї деки зімкнулися ідеально завдяки роботі Артема.

— Ну от і все, — Софія лагідно зняла останню струбцину. — Залишилося тільки покрити лаком. Ти чудово впорався, Артеме. У тебе руки справжнього майстра, а не сухого аналітика.

— Я просто чітко виконував твої вказівки, Софко, — посміхнувся Артем, і в його очах уперше за довгий час спалахнув той самий чистий, теплий вогник двійняшки.

Він підійшов ближче, збираючись допомогти їй прибрати інструменти, як раптом його мобільний телефон, що лежав на комоді, гучно завібрував. На екрані вискочило сповіщення про приховане push-повідомлення з невідомого закордонного сервера.

Артем насупився й узяв телефон. Текст повідомлення, написаний зашифрованим кодом, змусив його серце миттєво зупинитися, а кригу минулого — знову вдарити по нервах:

«Привіт, Артемчику. Ти думав, що Луїза пішла назавжди? Її справа живе. Нам потрібен код "Егіди", який твій батько сховав у кабінеті. Якщо через сорок вісім годин ми не отримаємо майстер-ключ — твоя нова подружка-скрипалька випадково повторить долю твоєї покійної сестри Ані. Ми стежимо за майстернею. Годинник пішов».

Артем випустив телефон із рук. Пристрій з гуркотом упав на підлогу, розбиваючи скло екрана. Хлопець важко задихав, його обличчя стало білішим за стіну майстерні. Тіні минулого знову знайшли його, і тепер під прицілом опинилася дівчина, яка тільки-но повернула йому здатність дихати 

Софія перелякано подивилася на нього:

— Артеме... Що сталося? Тобі погано?

Артем повільно повернувся до неї, і в його очах Софія побачила такий дикий, первісний жах і лють, від яких у кімнаті, здавалося, замерзла вся вода. Він зрозумів: щоб урятувати Софію, йому доведеться знову стати на стежку війни, яку він вважав завершеною під небом Токіо.