Глава 1. Подоляночка та старе дерево

Частина 1. Скрипковий дощ на Контрактовій

Осінь на Подолі завжди пахла особливим, затишним смутком. Жовте листя столітніх кленів повільно падало на мокру, блискучу від безперервного дощу бруківку, а холодний вітер із Дніпра ганяв по завулках біля Флорівського монастиря поодинокі паперові стаканчики з-під кави.

Артем Коваль стояв біля виходу зі станції метро «Контрактова площа», піднявши комір свого важкого сірого пальта. На годиннику була сьома вечір. Минуло всього чотири дні з того моменту, як він повернувся з Токіо назад до Києва. Там, у далекій і безпечній Японії, залишилася його сестра-двійняшка Аня разом із Джин Ху та маленькими племінниками Яном і Яною [🌸💍❤️]. Аня нарешті знайшла свій спокій після семи зупинок серця та трирічної залізної коми. Вона була щасливою. А от Артем... Артем почувався абсолютно порожнім.

Три роки фальшивого трауру, три роки, протягом яких він щотижня приносив квіти на порожню могилу сестри й повірив у її смерть, залишили на його душі глибокі, невиліковні опіки. Зрада Вікторії-Луїзи — дівчини, яку він кохав усім серцем і яка виявилася цинічною шпигункою кримінального синдикату «Vanguard» — назавжди закрила його серце для почуттів [❤️‍🔥📖]. Артем більше не вірив жінкам. 

Він боявся красивих облич, боявся ніжних слів. Для нього кожне жіноче слово тепер звучило як прихований шпигунський код пастки.Він повернувся до Києва, щоб спробувати жити заново, але порожня батьківська квартира на Подолі зустрічала його лише застиглою тишею та пилом минулого.

Холодний дощ раптово посилився, перетворюючись на суцільну водяну стіну. Артем гарячково озирнувся навколо, шукаючи, де б сховатися. Поділ був завалений яскравими неоновими вивісками сучасних барів та кав'ярень, але туди йому не хотілося — шум і веселі голоси людей зараз лише дратували його поранений розум.

Він звернув у глибокий, темний провулок, де майже не було перехожих. Раптом його погляд упав на старий двоповерховий будинок із красивою старовинною ліпниною навколо арочних вікон. На першому поверсі, запітнілі шибки якого випромінювали м'яке, тепле бурштинове світло, виднілася скромна, майже непомітна вивіска: «Реставрація старих інструментів. Скрипкова майстерня» [🎻❤️].

З глибини цієї майстерні, крізь прочинену кватирку, у дощову ніч вилітали дивовижні, чисті, глибокі й неймовірно тужливі звуки скрипки. Мелодія була настільки живою, наче інструмент плакав разом із київським дощем, виливаючи в порожнечу вулиці свій власний, затаєний біль.

Артем застиг на місці. Ця музика пройшла крізь його залізобетонну броню захисту й торкнулася самої глибини серця. Тіло наче саме рушило вперед, підкоряючись цим звукам. Хлопець підійшов до важких дубових дверей і обережно штовхнув їх. Маленький мідний дзвіночок над одвірком тихо й мелодійно звикнув, сповіщаючи про гостя.

Запах каніфолі, сухого столітнього дерева, дорогого спиртового лаку та свіжого імбирного чаю миттєво заповнив його легені, витісняючи холодний міський туман.

Посеред великої зали, оточеної десятками старих скрипок та віолончелей, що висіли на стінах мов застиглі тіні, на низькому дерев'яному стільці сиділа дівчина. На ній був простий теплий светр великого в'язання оливкового кольору, її русяве волосся було зібране в акуратний, трохи розпатланий пучок на потилиці, а на тонкому обличчі не було ні краплі макіяжу. Вона тримала старовинну скрипку, повністю занурившись у свій світ. Смичок у її лівій руці рухався так філігранно й легко, наче був продовженням її власних пальців.

Це була Софія Левченко. Абсолютна, повна протилежність Луїзи. Вона не намагалася виглядати строкатою естеткою чи фатальною красунею. Вона була справжньою, крихкою, мов старовинна порцеляна, а в її великих ясних очах читався такий самий панічний, глибокий таємний страх, який Артем три роки носив у собі [❤️‍🔥📖].

Дівчина закінчила грати останній акорд. Звук плавно розтанув під високою стелею майстерні. Почувши звук дзвіночка, Софія здригнулася, її плечі напружилися, а пальці міцніше стиснули гриф скрипки. Вона перелякано подивилася на двері, і в її очах спалахнув той самий страх заручника, який звик чекати на небезпеку від кожного нічного візитера. П'ять місяців тому найманці синдикату «Vanguard» використовували її майстерню утемну для кібератак, і хоча Макс повністю знешкодив Барса, Софія досі здригалася від кожного шурхоту.

Артем зупинився біля порогу, відчуваючи, як його залізна маска байдужості починає повільно тріскатися від цього погляду.

— Вибачте... — тихо, напівпошепки промовив він українською, намагаючись не злякати її ще більше. — Я не хотів вам заважати. На вулиці страшна злива, і я... я просто почув вашу музику. Вона неймовірна.

Софія кілька секунд уважно вдивлялася в його змужніле, стомлене обличчя з передчасною сивиною у волоссі. Побачивши, що перед нею стоїть не кримінальний боєць синдикату, а просто самотній, розбитий горем хлопець із теплим поглядом, вона повільно полегшено видихнула і трохи опустила скрипку.

— Все добре... заходьте, — її голос був дуже тихим, чистим і м'яким, мов шовк. Вона сором'язливо поправила пасмо волосся, що вибилося з пучка. — Скрипкова майстерня зачинена вже годину, але... дощ справді сильний. Ви можете перечекати тут. Хочете чаю? Він гарячий, з імбиром.

Артем зробив три кроки вперед, і в цей самий момент під старими дахами Подолу почала народжуватися абсолютно нова, чиста мелодія їхніх спільних доль. Код доступу до його пораненого серця щогодини починав свій перший, прихований пеленг [❤️‍🔥📖].