Лицар. Частина 1

***

“...Великих битв за величезні втрати, у його ніг були вони. Лицар сонця – з ним стояли ми і кликали його героєм. Героєм, що переміг усіх, доколи сад той цвів. Лицар Атер, що сонце нам відкрив…” – Уривок з балади “Про острів Франт”.

***

“...Нічне небо таке чудове. Як світить темрявою по землі – ліхтарі стають німими. Зупинись перед сяйвом у дорозі, не йди, а подивись на те, що вже було новим…” – Уривок з книги “Місячна країна”, Герома Квієші. 

І

***

Нічне небо таке чудове. Зорі, як маленькі сонця, світили на дорогу, але я все одно ледве її бачив. Чому я ніколи не дивився на небо у ночі? Дивно: хоч ранок ще не близько, я не відчував втоми. Я не хочу спати – хочу лиш дивитися на небо. Скільки я вже йду? Де я вже? Шлях до Відаєви йде однією стежкою, яка хоч не була видна вночі, але допомагала зорієнтуватися. Час ніби зупинився. Мої руки та серп були наче мокрі, чи просто брудні. Я довгий час не міг їх витерти, чи помити, тому туди налип бруд. Вночі не має бути холодно? Чому тоді мені… та навіть не тепло. Сподіваюсь просто не захворію. Дорогою над річкою йшов міст. Біля нього точно була табличка, але я не міг її прочитати. Спустившись вниз, я все ж помив руки та пальцем витер пил із серпа. Потім повернувся на стежку. Місяць наче вказував шлях, а дорога корегувала. Тут усюди були лише луки та поодинокі дерева. Все виглядало як тоді, на горах, але тут їх не було – лише трава та квітки. На горизонті іноді виднілися обриси сіл, але в жодному будинку не горіло світло. Чому я так довго йду? Та, насправді, у мене сильно болить голова, щоб про щось думати. Чому? Я йшов хвилинами, чи навіть годинами, що відчувалися цілими днями, але дивне відчуття не покидало моє тіло. Напевно, це все через темряву. Темні краєвиди не змінювалися, але з часом почали світлішати, хоч це нічого не змінювало. Я дійшов до перехрестя, де стояли декілька табличок. Я все ж спробував розгледіти текст. “Відаєва” – саме туди мені й потрібно. Напевно, я вже близько, хоча самого міста ще не було видно. Через деякий час дороги все ж з’явився силует міста, а табличка перед ним вказувала, що я прийшов. Я пішов туди, та, поки йшов, місто наче росло, але, коли я зайшов усередину, будинки не виявилися набагато вищими за будівлі у моєму місті. Тут теж було темно – не так, як у Поталі, а майже повна темрява. Лиш поодинокі ліхтарі на деяких перехрестях вказували шлях. Куди? Точно, я ж навіть не знаю, куди мені йти. Напевно, піду в центр, знайду там якусь дошку новин. Залишилося лише знайти цей центр. Відколи я зайшов, не бачив жодної мапи, хоча, можливо, їх просто тут менше. Шукаючи хоч одну, я вийшов на площу. Думаючи, що десь тут повинна бути дошка, я пішов до середини, але врізався у статую. Переді мною був силует статуї лицаря з чимось дивним у руках. Обійшовши її, я знайшов підпис “Лицар Теспор – степовий вартовий”. На честь вартового поставили статую? Напевно, він гарно вартував. Але, навіть пройшовши всю площу, я все ще не міг знайти жодної дошки. Сонце почало сходити та одразу освітило статую, яка насправді тримала у руках меч і квітку. Місто наче засвітилося, що сильно відбивалося в очі. Хоч сонце було наче навіть яскравішим, ніж завжди, все одно, озирнувшись, я не помітив на площі жодної дошки оголошень. Напевно, це не центр. Потрібно знайти мапу. Тепер я міг роздивитися місто, що не було яскравішим за Поталу, чи більшим за Касто. Воно було схожим на звичайне, але більш громіздке містечко. Будівлі виглядали малими, але кожна прикрашалася колонами. Вулиці були наче порожні: там залишалися невеликі садки з деревами, але жодної дошки, знаку чи таблички не було. Чому я не можу знайти мапу? Я вже навіть ходив колами. Не подобається мені це місто. Вийшовши до іншої площі, на якій сходилося аж шість доріг, я помітив іншу статую лицаря. Він відрізнявся від минулої: цей лицар тримав лише один меч, повернутий до землі. Тут більше нічого не було: ні дошки, ні якихось будівель з написами. Я наче… Люди, що вийшли до площі, дивно дивилися на мене. Стало ніяково, та я пішов назад на вулицю, звідки вийшов. Я автоматично хотів зробити щось руками, але зрозумів, що досі тримаю серп. Тож спершу сховав його. Тепер у животі забурчало. Точно, я й не знаю, коли їв. Але кишені виявилися майже порожніми. У мене залишилася картка біженця. Потрібно пошукати ті жовті стрічки. Я підняв голову та побачив вивіски перед будинками. На одній написано: “Новини”. Вони що, продають листівки? Але ні, підійшовши до вітрини, я побачив багато стосів газет більших за мене. Тобто тут немає дошок новин? А як мені тоді… Ні, все нормально, не обов’язково ж знати новини. Зараз мені потрібно знайти крамницю з їжею, та неподалік я знайшов велику будівлю з вивіскою “Міська їдальня”. Там точно має бути дешева їжа. Всередині дивно пахло, але мій ніс наче був наполовину закладений, тому я не звертав уваги на сморід. Тут стояло багато великих столів, та були не менші черги до вікон кухні. Я підійшов якомога ближче, щоб побачити їжу, чи меню, та ніде не було ні слова про картку біженця. Ціни теж були дивні, наприклад: “Злакова каша” коштувала одну з половиною срібних монет. Це виглядало дико. Хоча навіть таких грошей у мене немає. Я вийшов з їдальні ні з чим. Як мені заробити грошей? Може, спробувати запитати у когось, допомогти… Ні… Не хочу такого. Я продовжував йти, шукаючи щось в місті. Тут дійсно ніде не було ні мап, ні просто дошок. Хоча листівки були, вони були поклеєні на деякі стіни, та вітер постійно їх здував. Може, там я зможу знайти якусь роботу? Але ні, там були лише дивні оголошення про відкриття крамниць, й доріг, що звучало дивно: “Пані та панове, запрошуємо вас до нашої крамниці “Соняшник”, де продаються найсвіжіші зерна та крупи…”. Ніколи не чув, щоб так хтось робив. Місто виявилося не таким великим, та я навіть випадково вийшов з іншого його боку. Тут теж були лише луки та великі стежки. Проходячи повз іншу будівлю, я побачив там прапор, такий самий, який був у Франтовілійського посольства в Поталі. Схоже, це дійсно прапор Франтовілії, та виглядав він дивно, хоча я ж навіть не знаю, як мають виглядати не дивні прапори. Пізніше я знайшов пошту, але й тут не виявилося дошки. Тут було двоє дверей, одні не були підписані, а інші – “Караванне депо”. Воно й тут є? Точно, я ж хотів одразу поїхати до столиці. Потрібно подивитися напрямки. Всередині було на диво чисто та не так голосно, але все одно тут зберігалося щось знайоме. Я підійшов до таблички з напрямками, там було лише: Толла, Тауліс, Гатіс, Ботові. Назви звучали дивно. А що з цього столиця? На табличці більше не було позначок, крім досить високих цін, та навряд чи тут можна скористатися карткою біженця, хоч викидай. Я навіть не знаю, куди мені їхати. Піду я далі. Голова досі болить. Замість тої темряви, що була вночі, на місто спустився туман, або в мене просто замилилося око. Проходячи чергову вулицю, я краєм ока наче побачив щось знайоме, а піднявши голову побачив будівлю гільдії. Точно, я ж хотів до неї піти. Чому я все так забуваю? Я перевірив кишені та знайшов посвідчення гільдії. Напевно, там я вже зможу заробити гроші. Всередині теж не було нічого нового, лиш малі зміни в розташуванні, а все інше я вже бачив. Тут було досить гучно, за столами сиділи багато людей, випивали та у щось грали. Я вперше підійшов до дошки з завданнями. Тут їх було небагато, більшість була полюванням, або просто – вбивством, було навіть окреме завдання “Полювання на розбійників”. Кожне завдання мало якісь вимоги та конкретну мінімальну кількість учасників, десь потрібен був кінь, десь просто меч, а іноді й лише кілька чоловік. Передивляючись, я знайшов два наче легкі завдання: “Збір диких ягід” та “Рубка дерев”. Я напевно візьму збір, тому що рубка знаходиться десь далеко від міста. Як мені записатися на завдання? Для цього ж не потрібні гроші? Я зірвав лист з завданням та підійшов з ним до віконця.