Голос тиші. Частина 2

ІІ

***

“... Король Вальхіо Хорам видав особливий указ про запрошення Франтовілійських сімей та бізнесів у Гааполь… За перші тижні вітаємо сім'ї: Мажілів, Мельнів, Сверів…” – Уривок з Газети “Повоєнний Гааполь”

***   

Ранок зустрів мене галасом у наметі – на кухні хтось сварився. Я не чув слів, але це було гучно та заважало спати. Схоже, час вставати. Ще було занадто рано та на вулиці тільки сходило сонце. Я не можу зараз піти у крамницю за їжею, сподіваюсь, та каша ще залишилася. А потім піду до того “посольства”. Цікаво, що це? А це ж якась управлінська будівля, чи працюють вони так рано? Хоча, напевно, коли вже поїм, надворі стане світліше. Коли галас на кухні стих, я пішов туди. Там стояв якийсь чоловік та схоже чогось чекав. Я не звертав на нього увагу та почав шукати кашу, що готував учора. І дійсно, я зміг нашкребти на ще одну тарілку їжі. Але, що я буду їсти потім? Сподіваюсь, у мене все вийде та не доведеться голодувати, як… тоді. Поснідавши та зібравшись, я вийшов на вулицю. Те посольство знаходиться недалеко звідси, але вночі я зовсім не бачив дороги. З допомогою мапи я знайшов ту дорогу. Виявляється вдень це дуже жвава вулиця, тут постійно їздили вози, та ходили багато людей. Коли я почав підніматися на той пагорб, стало тихіше. Тут було видно край міста та зелені луги за ним… Також там були велетенські руїни чогось схожого на стіни замку чи якусь фортецю. Хоч вони були далеко, вони були велетеньскі. Може це саме той замок, що я бачив на малюнку, коли приїхав? Хоча схоже цей замок давно зруйнований. Скільки ж йому років? Під час спуску вже не було видно замку, а оточення знову стало міським. Цікаво, що це все ж таки за замок? Скільки ж років цьому місту? Коли я нарешті дійшов до посольства, все виглядало так само – ворота зачинені, нікого немає, але зараз я навіть не міг розгледіти, чи є хтось усередині. І що мені робити? Я спробував обійти будівлю навколо, але все марно: навколо стоять інші споруди, а провулки нікуди не ведуть. Вони знову не працюють? Якщо так… то, коли вони взагалі працюють? Може почекати і знову хтось вийде? Хоча, якби вони працювали, то не зачинялись б. Тоді… куди мені йти? Якщо я нічого не можу знайти, то де може бути ця карета? Може вона за містом? Може вона десь захована, як сховок? Може-може… Чому Вальхіо просто не сказав, де мені її знайти? “В Поталі” – я в Поталі та не можу нічого знайти… Гаразд, може спробувати ще пошукати? Все ж таки я знайшов це посольство, може знайду і щось інше? Але… у мене навіть немає грошей, я навіть… А якщо карета теж не безкоштовна? Що я можу? Що у мене є? Ні, все нормально. Заспокойся. Гаразд, у мене є більше речей ніж було колись… Я знаю! Я знаю, як заробити гроші! Якщо сьогодні посольство не працює, то я можу почекати ще, а зараз скористуватися посвідченням гільдії! Я ледь не забув, що воно у мене взагалі є, але це може бути мій шанс. Сподіваюсь, там є інші завдання, крім… драконів. Знайшовши неподалік мапу, я зорієнтувався та пішов крізь вулиці до гільдії. Вона була на іншому боці міста, але все одно можна було дійти однією вулицею. Дорогою була ще одна площа, яку я мав пройти, але, побачивши її, було очевидно, що потрібно обходити. Всю площу займав інший намет “Допомоги від Мажіл”. У тому наметі, де був я, був лише один вхід, тож і цей пройти наскрізь не вийшло. Я натрапив на вулицю, яка сама по собі нагадувала велику площу. Вона була наче накрита суцільним полотном через вуличні столики кав’ярень, що були накриті маркізами. Тут навіть не було місця для возів, тож їх тут не було. Проходячи повз цю вулицю, я, здається, побачив когось знайомого за одним зі столів. Здалеку було важко розгледіти, хто це, тож я підійшов ближче…

— Гюро!? А ти ще що тут робиш? — за столиком сиділа Дека й одразу впізнала мене.

— Я-я тут…

— О це так зустріч, чесно кажучи, я думала, ти ще в резиденції помер! — зі сміхом казала вона.

— Ні, я…

Вона дійсно думала, що я вмер? Я навіть не заходив до сховку тоді, коли їхав…

— Я приїхав сюди на каравані з Касто, — відповів я.

— Та це зрозуміло. Ти краще скажи, що ти тут робиш? Ти ж революціонер! Що втік? 

— Ні я не тікав…

Чи тікав? Я-я ж не тікав. Я все зробив правильно?

— А чому ж ти тоді тут? Ось ми з Карнелом втекли. Я ще на початку атаки відчувала, що щось піде не так, і як бачиш відчуття мене не підвело.

— З Карнелом?

— Так, він зараз наче в Нактанії – речі збирає. Ми з ним у Промерії маємо зустрітися.

Промерія? Це місто якесь?

— А що це?

— Ти не знаєш про Промерію?

— Т-так…

— Ти б книжки почитав, не знаю… Це королівство на північному сході звідси, королівство королев, “Місток Вічного вогню”... Ти що, взагалі нічого про це не чув?

— Ні…

Інша країна? Але, а мені теж треба в іншу країну.

— А… я їду до Франтовілії!

— Ти хоч знаєш, де це? Чи хоча б що це?

— Так знаю…

Наче знаю…

— Навіщо туди їдеш? — запитала Дека.

— Мені… Я…

Це можна взагалі розповідати? Мені вже якось ніяково, від цієї думки.