Голос тиші. Частина 1

***

“... Усе закінчилося, я програв. Я не зміг досягти своєї мети. Я нічого не зміг довести. Я програв у суді… Чому мене ніхто не зупинив? Я знав, що план марний, що ще рано, що я не правий, але… Ніхто не бачив, як мені погано… Навіть я сам… ” – Уривок із щоденника, Акал Свер.

***

“...Усі квітки однакові: у всіх один кінець, але важливим є шлях… Вони як душі, що потрапили в одне місце, але все одно йдуть своїм шляхом. Чому вони не можуть бути разом?” – Уривок із книги “Не розквітла квітка”, Герома Квієші. 

І

***

Я згоден? Що? Що я таке кажу? Я згоден зробити… зробити що? Я хочу помститися? За… Я маю це робити? Що я взагалі хочу?

— С-справді? Ха… так, дійсно. Я навіть не вірю, що нарешті зміг це сказати. Ці слова… Хлопче, не знаю, як тобі зараз втекти: резиденція оточена солдатами – вони йдуть сюди… Ти маєш ховатися! У місті є караванне депо: там ти зможеш поїхати до Потали, а звідти – до Франтовілії. З-зараз… Ти можеш перечекати на горищі. Потім я допоможу чим зможу — казав Вальхіо.

Ці питання, це все… Я вже їхав на білому каравані до Потали. Я витратив на нього майже всі гроші, що давав мені Акал, я не думав, що вони такі дорогі. Цей караван був набагато більшим: колісниць було втричі більше, ніж минулого разу. Тоді в резиденції… Горище вежі було дуже темним. Там було багато павутини, портретів чи картин, яких я не міг розгледіти: було важко щось побачити крізь темряву. Я чув розмову, коли до Вальхіо зайшов солдат…

— Ваша величносте, королівські стражі та гвардійці успішно відбили напад. Ви в порядку? Фін Астел казав, що хтось до вас прорвався!

— Страже, ваша боротьба не залишиться непоміченою. Я зміг себе захистити, та порушника було ліквідовано. Який стан резиденції? Чекаю на твій звіт. Йди!

— Так, ваша величносте!

Ця розмова звучала дуже дивно. Я добре її запам'ятав, бо після цього Вальхіо сказав спускатися. Панувала тиша, що вже була страшніша за постріли. Де тоді був Акал? А що зі сховком? Маю надію, що з Кальоне все гаразд. Як мені тут це дізнатися? Вальхіо казав, що мені лише потрібно доїхати до Потали, а далі каретою – до Відаєви, у Франтовілію. Сподіваюсь, це буде легко. Було досить важко вийти з резиденції… не хочу згадувати. Ми їхали досить довго: мені було важко, але я не знаю чому. Луги, луги – усе дорогою було однаковим, проте, правду кажучи, вони виглядали гарнішими за те місто, але не гарнішими за моє місто. Іноді вдалині було видно села, поля, але, здається, коли ми їхали з мого міста, їх було більше, хоч вони були й інші: не такі оживлені. Цікаво, що зараз відбувається там? Напевно, потрібно буде знайти якусь дошку оголошень, щоб почитати новини. Вальхіо мені так нічого й не сказав про те, чим може допомогти, та навіть нічого не дав. Як він буде мені допомагати? Може грошей дасть? Дорога з часом ставала наче більш старою, чи радше просто на ній було більше каміння. Ми проїжджали все більше мостів, хоча під ними не завжди були річки. Черговий міст проходив над великою річкою, а перед ним на табличці був напис: “Річка Гаава”. А через якийсь час біля дороги я побачив іншу табличку: “Ви залишаєте округ “Катона”, вітаємо в окрузі “Гатон””. Цікаво, за останній тиждень я побував в усіх округах. Чим цей округ відрізняється? Тут мають бути гори. Вже вечоріло, тому я не міг роздивлятися усе навколо, як вдень. Тієї рівної трави більше було, і дороги були занадто горбисті. Вдалині вже не було полів, хоча, можливо, я їх просто не бачив. Як виглядають гори? Напевно, як величні кам’яні гірки, крізь які не подивитися, та не пройти. Високі брили з землі, що закривають сонце. Я хотів би їх побачити, як цього хотів батько. Це має бути дуже гарно. Напевно, він теж хотів їх побачити. А я хотів би побачити їх з ним… Коли вже стемніло, ми зупинилися десь посеред лугу: в темряві нічого не було видно й, чесно кажучи, не було чого робити. Панувала тиша, було чутно лише тихі розмови та гучні співи птахів.

Вже на ранок ми продовжили їхати. Зараз ми проїжджали якесь село. Це не Потала. Усі будинки були з дерева й мали дивні дахи. Ходили люди з похмурими обличчями. Чому вони так? Здається, тут теж була дошка оголошень. Тільки при виїзді з села, яке, здається, тяглося впродовж цієї дороги, я побачив його назву на табличці: “Полла”. Ми не зупинялися там, схоже, просто проїхали повз. Але я не бачив, як ми в нього заїжджали, – скоріш за все, спав. І ось вдалині, на горизонті, було видно якесь велике місто, а за ним – великі гори. Це Потала? Сподіваюсь, що так. Як я маю перейти той кордон? Якщо гори такі високі, а там ще й кордон. Як виглядає кордон? Напевно, як велика стіна, як у замків. І як мені його перетнути? Хоча Вальхіо казав, що я поїду якоюсь каретою. Може, мені й не доведеться думати про це. Те місто, що я бачив, здається, це знову не Потала. Ми не їхали у тому напрямку. Коли ж ми приїдемо? Шлях був дуже довгий, виснажливий та нудний. Я вже перестав слідкувати за дорогою, та їхати нам було ще далеко. Сподіваюсь, ця подорож не буде йти ще один день. Було тихо, але одночасно і гучно, наче щось гуділо в голові, але, здається, це лише каміння на дорозі. Напевно, буде важко у Поталі, адже тут усюди такі пагорби. Як та карета має перетнути гори? Я ще довго думав, та почав чути якийсь галас вдалині: там було місто – невелике, але точно більше, ніж моє містечко, хоча з кожною хвилиною наближення воно ставало ще більшим. Я не маю хвилюватися. Це місто не може бути більшим за Касто. І справді, біля дороги перед в’їздом був напис: “Ласкаво просимо до Потали”. Нарешті! Ми приїхали у мале депо Караванів. Як мені знайти ту карету? Я нарешті залишив караван – аж ноги відчув. Може, на дошці з напрямками буде щось на кшталт: “Кордон”, “Франтовілія” чи “Відаєва”. Але насправді там були лише: “Касто”, “Порт-Фаре”, “Філіто”. Тут немає такого напрямку… але як тоді мені шукати його? Які ще є способи переправи? Може на пошті, чи якійсь конюшні, хоча… Я не думаю, що там так перевозять. Потрібно якось знайти ту карету. Може, тут теж є якісь мапи, як в Касто. Виходячи на вулицю, я чув глухий гул міста, а, коли вийшов, сонце засліпило мене. Я опинився в якомусь провулку або на дуже вузькій вулиці. Було важко не помітити плакат, що висів навпроти дверей депо: “Ласкаво просимо до Потали”. Знову? На плакаті був зображений якийсь великий замок, але у місті я його не бачив, хоча, напевно, просто заважають будівлі. Що ж мапа… Не встиг я озирнутися, як побачив, що поруч з порогом депо була дошка з мапою. Зручно. Що ж, я думаю, мені потрібно знайти щось на кшталт “кордонного депо” чи “Франтовілійської карети”, або ж щось інше, але хоча б якось пов’язано з кордоном. Карта виглядала дивно, але я її зрозумів: на відміну від Касто, тут було ну дуже багато будинків та вузькі дороги. Здається, всього одна площа, хоча ні – це ринок, але почекай-но… Тут нічого немає? Я не бачу тут жодних виразних будівель, крім депо та якогось храму. Я думав, що це велике місто. Раптово з-за спини почувся гучний гуркіт, та поруч зі мною проїхала колісниця. Я перелякався, це було несподівано… Тут дуже вузькі вулиці. На карті був дивний напис: біля верхніх вулиць були стрілки з позначками “Верхня Потала”. І що це значить? Це інше місто? Чи… може, сама Потала якось розділена? А чому верхня? Бо вона зверху? Напевно, піду туди. Тут все одно нічого немає, сподіваюсь, знайду якусь іншу мапу. Може це не повна мапа… Бо я вже не знаю, як мені шукати. Раніше у мене якось виходило все знайти, навіть іноді без мапи… Незважаючи на те, що вулиці були досить вузькими, обабіч них ходило багато людей та їздили колісниці – усе наче гуділо від шуму. Я чув звуки, як на ринку у мене в місті… Тоді ті звуки мені допомагали орієнтуватися, але все одно не подобалися, але ці звуки… Впродовж вулиць було дуже багато дивних арок, вони виглядали дуже старими. Будинки теж виглядали дивно: їх перший, а іноді й другий поверх були з дивного каменю, а все, що вище, було більш схожим на споруди в Касто. Коли я дійшов до чергового перехрестя, побачив ринок у іншому провулку, він виглядав майже так само як… Може мені… Хоча напевно, я не зможу нічого купити. У мене не так багато грошей, хоча може повернусь сюди пізніше… живіт забуркотів. Далі я дійшов до сходів: вони виглядали дивними та старими, але, судячи з мапи, що була поруч, саме там і є прохід до “Верхньої Потали”. Схоже вона дійсно зверху. Піднімаючись сходами, я тримався за поручень та дивився на місто: виглядало… дивно. Будинки, що стоять далі, майже зливаються з дахами попередніх, та нічого, крім цих будівель, більше й не було. На сходах теж були арки, але тепер дерев’яні. Нагорі я побачив наче інше місто, значно більше за те, що було внизу: будинки були вищі та теж дивні. Вулиці тут були ширші, але перше, на що я звернув увагу, – це статуя, що стояла посеред площі, куди я вийшов. Площа виглядала набагато чистішою за все, що я бачив раніше у цьому місті. Навколо статуї якогось чоловіка були посаджені дерева. Я підійшов до статуї… але не впізнав цього чоловіка, на основі статуї був напис: “Гаторе Століа”. Хто він? Може хтось на кшталт Касто Гаароне? З іншого боку, теж був напис, але він відрізнявся: “Пам’ятаємо та шануємо історію, написану руками – ‘Латська сага’”. Я вже нічого не розумію… Сага – це щось з літератури? Напевно, цей чоловік був якимось письменником. Як мені дізнатися більше? Напевно, у бібліотеці може бути щось пов’язане з цим чи на якійсь дошці. Поки я обходив статую, побачив дві дошки на краю площі. На них були мапи: одна – та, яку я вже бачив, а інша здавалася більшою та мала ті ж стрілки, але тепер внизу й із написами “Нижня Потала”. Схоже, це місто все ж таки більше ніж я думав. На другій мапі було набагато більше різних позначок та саме місто виглядало більшим. Тут вже я побачив і бібліотеки, і центр міста, і будинок з написом “Закордонний двір” на іншому краю міста. Може, це саме те, що потрібно? Йти потрібно буде повз центр, але через структуру міста, здається, навіть без поворотів. Сподіваюсь, у мене вийде там щось знайти. Я пішов вглиб міста, згадуючи карту. Тут будівлі виглядали ще більш дивно: перші поверхи були частково дерев’яними й трохи нагадували ті будиночки з Порт-Фаре, а верхні – виглядали так само, як будинки в моєму місті. Чому це місто так виглядає? Наче декілька міст збудованих один на одному. Тут вже було легше йти, хоч колісниці досі постійно проїжджали, але вже не зачіпали мене, адже вулиці тут були ширшими. Людей наче було менше, але шуму було більше. Дорогою була ще одна мапа на якій неподалік позначалася площа, але коли я проходив там, там був лише величезний намет з дивними вікнами та великим написом: “Компанія ‘Допомога’ з Мажіл”. Що це? Щось це місто набагато дивніше інших міст, що я бачив. Мажіл? Це ім’я? Прізвище? Компанія? Що це означає? Напевно… Я думаю, в центрі, як і в Касто, має бути дошка новин. Може, там щось знайдеться, адже в мене зараз занадто багато запитань. Коли через якийсь час я дійшов до центру, то не побачив там площі – на її місці був парк. Яке дивне місто, але все одно я мав йти через центр. Перед входом стояла ще одна статуя чоловіка у довгій мантії, а поруч з ним був величезний напис: “Історичний парк імені Фонела Принклора”. А це хто? Чому я про них ніколи нічого не чув? Вони важливі? Я взагалі ніколи не думав про історію нашої країни, а батьки багато і не розповідали. Цікаво, яка вона історія? Це ж історичний парк, може я тут щось дізнаюся? Парк був великим, та тут густо росли дерева. Стало тихіше, та було чутно лише птахів і поодинокі розмови. На одному з перехресть був монумент у вигляді книги, де було викарбувано багато дат, а також напис: “...рік об’єднання нації. ‘Шануйте боротьбу минулих за життя майбутніх’, – казав один із Принклорів”. Об’єднання нації, що це значить? Хто ці Принклори? Насправді, тут чомусь було дуже мало монументів або статуй, хоча місця для них були. Посеред парку стояла величезна статуя – не людини, а вогню, як у храмі. Навколо неї було безліч написів, але всі були майже однаковими: “У пам’ять про загиблих у Гатонській війні”, “У пам’ять про загиблих у Гаапольсько-Нактанській війні”, “... війні”, “... війні”, “... війні”. Це могила? Чи скоріше меморіал. Тут стільки різних війн, що і не злічити. Гааполь стільки воював? Хто почав ці війни? Навіщо? Цей меморіал виглядав найновішим серед усіх інших. Тут вже була та війна, що йде зараз. Це якось сумно. Чому у історичному парку найбільший та новий меморіал саме війнам, невже це так важливо, важливіше за виняткових людей? Але… Напевно… І моє місто якось теж тут, так само як… Поки я обходив і читав таблички, побачив дошку, схожу на ту, де вішають новини. Точно, я ж хотів подивитися, що відбувається в місті, й там… На дошці дійсно висіло багато новин, але більшість виявились звичайними. Тут нічого не було про революцію… Це дивно. Чому така подія навіть не згадується? Якщо подумати, то це ж незаконно та усіх мають подати на розшук, чи… А я? Як мене… Гаразд… ні… просто сподіваюсь, що все буде добре. Зараз все добре, так? Тут є й інші новини: “Затишшя перед бурею. Наші солдати вже готуються до повномасштабного контрнаступу. За останні дні жоден солдат, жоден громадянин та жодне місто не було втрачено. Ура! Ми переможемо!”. Дивна у них стратегія. Спочатку кажуть будемо нападати тепер тільки готові, хоча, напевно, пройшло занадто мало часу. Я погано знаюся на цьому. “Вітаємо компанію ‘Допомога’ від родини Мажіл у Поталі. Вони запрошують кожного евакуйованого, чи постраждалого внаслідок війни у намети, де кожному буде надана допомога та можливість пережити складнощі. Компанія не тільки надає допомогу та притулок, а й надає послуги та знижки кожному евакуйованому та родичам загиблих у ринках, прилавках, бібліотеках…”. Це допомога евакуйованим? А я… Я можу туди піти? Я ще вважаюся евакуйованим? Напевно, якщо нічого не вийде з закордонним двором, спробую піти туди, хоча я не впевнений чи варто… Вже почало вечоріти, що прискорило мій рух. На жаль на дошці нічого не було про статуї, що я бачив. Цікаво, все ж таки дізнатися, хто це? Хоча… я ж скоро поїду до Франтовілії, там, напевно, це вже не буде важливим. А тут… Не знаю. Ніколи не думав про історію у такому сенсі.  Дорогою в парку було ще менше пам’ятників. Я зустрів лише один: жінка з мечем та смолоскипом, але на підписі було лише: “Боротьба під Гатонськими горами. Латська сага”. Знову вона, але я досі не розумію, що це. Напевно, це назва якоїсь книги, чи є така у бібліотеці? На виході з парку стояла така ж статуя, як і на вході. Якийсь порожній історичний парк, і зовсім нічого не зрозуміло. Далі мені йти прямо, та, хоч уже темнішає, я майже дістався до двору. Згідно з мапою, мені залишилося пройти, здається, три чи чотири  перехрестя. Із заходом сонця стало помітно, наскільки темніше тут, ніж у Касто. Якщо столиця майже світилася, то тут під вечір достатньо темно. Хоча ліхтарі є, але, схоже, їх не чистять так, як там. Коли я дійшов до закордонного двору, будівля виглядала дуже високою та старою, але з великими скляними вітринами, я намагався відчинити двері, але вони були зачинені. Що? Вони вже зачинилися, хоча, напевно, це логічно – усі державні будівлі зачиняються рано. Але… я так довго сюди йшов. Коли я обходив будівлю й вдивлявся у вікна, то помітив безліч чудернацьких виробів: дивних механізмів, незвичайного одягу. У темряві було важко щось розрізнити, але виглядало це зовсім не так, як я очікував. На одному з капелюхів, що лежав на вітрині, навіть виднівся цінник. Що? Це ж ніяка не крамниця, чому тут… Чи може це не те місце, але я не бачив іншої будівлі з потрібною назвою. Може мені спробувати прийти пізніше, тобто завтра… Тоді, де мені переночувати? Я ж хотів іти до тієї “Допомоги” евакуйованим. Може, якщо у мене вийде, я зможу там переночувати. Довелося розвернутися й піти назад. На дошці було написано, що наметів декілька, але на мапі вони не зображені. Як мені їх шукати? Доведеться йти назад до того, що я вже бачив. Коли я знову йшов парком через ті самі стежки, навколо вже була лише темрява. Сам парк виглядав лише живішим й навіть наче був світліший за вулиці міста, хоча статуї виглядали моторошно у темряві. Уночі в кожній арці ліхтарі світилися приглушеним синім сяйвом: це виглядало гарно, але занадто темно, щоб щось побачити. Я ледь не врізався у стовп. Коли я підійшов до потрібного перехрестя, я вже бачив той намет: він теж світився, наче як велика свічка. Тут було щось схоже на двері, але наче вишиті, хоча вони й не були м’якими. Я зайшов всередину. Різкий запах чогось дивного одразу вдарив у ніс, але це не було занадто бридко. Тут була якась велика кімната, чи радше коридор із декількома дверима та проходом, що вів до віконця. Та… тут не було стелі. Точніше, вона була, але зовсім не торкалась внутрішніх стін…