Король. Частина 2

ІІ

***

“...коли її пресадили, вона не змогла одразу розквітнути, але з часом приховала старе коріння під новим – це була перша квітка, розквітла квітка…” – Уривок з книги “Не розквітла квітка”, Герома Квієші.

***

Наступного ранку я прокинувся раніше. Акал скликав людей.

— Революція! Я розумію, що не у кожного зараз гарний час, але сьогодні наша організація може піти далі ніж будь-коли! Через початок війни сили короля знаходяться на фронті, тому з сьогоднішнього дня ми починаємо програму захоплення влади! Команда агітації приєднається до команди влади, а у команди гільдії сьогодні окреме завдання! — кричав Акал.

Що? Вони… Ми хочемо піти… захопити владу? Але як? Він каже про команди, а я в якій команді? Гільдії? В сховку було дуже гучно та з кожною хвилиною все гучніше. Мені потрібно підійти, щоб чути, що каже Акал. Коли я збирався піднятись, мене хтось вдарив по потилиці. Я обернувся, подивитися хто це, там йшла Дека.

— Пішли, хлопчисько, ти в нашій команді.

Тож я пішов за нею. А у якій вона команді? Чого вона мене вдарила? Я взяв серп та пішов за Декою. У цей час Акал щось говорив іншим командам, а коли вони пішли, він підійшов до мене.

— Гюро, слухай, сьогодні підеш зі мною та цією частиною команди гільдії на завдання. Я ж сподіваюсь ви зробили документи?

— А… Так, зробили.

— О, так чудово, завдання довге і складне, тому я сподіваюсь побачити твій потенціал.

— А я ж піду? — запитала у нього Дека.

— Ех, Т-так… Звісно.

— Гаразд, тоді живи ще, Акальчику.

Акал мовчки пішов на вулицю, жестом показавши йти за ним. Ми пішли та за нами пішли ще сім людей. Це команда на завдання? Цікаво, що там за завдання таке, що потрібно так багато людей? І це ж почався їхній план? Але навіщо йти у гільдію? Не розумію. Чого Акал почав говорити про мій потенціал? Що це взагалі означає? Схоже ми йдемо до гільдії. 

— Слухай, хлопче, це ж ти жив у військовому таборі в своєму містечку? — запитала у мене Дека.

— Т-так я.

Звідки вона знає? Та чого вона питає?

— Так ти там просто жив, чи якийсь інструктор там взяв тебе під опіку?

Вона знає Гарніоса?

— Ну… так, мене там тренував…

— Ти! Ти, що сказала мені, що його тренували у військовому таборі не знаючи чи це правда!? — закричав Акал до Деки.

— Ой, Акальчику, я не думала, що ти це почуєш. Та і яка різниця, мою чуйку не підманеш.

— Ти знущаєшся з мене, так!? Це так безрозсудливо з твого боку!

Він ще буркнув кілька разів, перед тим як ми дійшли до гільдії. Невже хтось із них знає Гарніоса? Хоча вона ж не сказала його ім’я… Може Акал знає? Всередині будинку гільдії все було так само, як у мене в місті… Тут було гарно… Хоч і цей застарілий стиль, наче з книги де події відбуваються сімсот років назад, але тут було… Як у рідному місті. Акал пішов до одного з віконець приймальні. Дека підштовхнула мене, щоб я пішов і зареєструвався. Вона сказала… Я найманець? Я підійшов до віконця та запитав про реєстрацію, мені одразу вручили якісь папери. Коли я їх підписав, мені видали посвідчення гільдії… Так просто!? Мене навіть не запитали за вік? Чого я не міг так само зробити у себе в місті? Після реєстрації, я повернувся до команди, що сиділи за столом та чекали Акала. Коли він підійшов, він представив нам завдання.

— Дивіться, командо, наше завдання це допомога з приборканням дракона. Нам потрібно буде відправитись до Наполю, на якому знаходиться ферма драконів. Тому зараз наш шлях лежить до Порт-Фаре. Все інше ви дізнаєтесь поки ми будемо їхати та вже не острові.

Дракони!? На острів Наполь!? Я-я… мені страшно. Я ніколи не бачив драконів і бачити не хочу. Мама розповідала нам казки про лицарів та драконів, там дракони були великі, огидні, страшні та нездоланні… Це ж… це ж страшно. Як? Як ми це маємо зробити? Допомога з приборканням? Може… Я не знаю. Я не хочу. Я не зможу… Ферма драконів? Тобто… Тобто їх там вирощують? Тобто, може… Може це буде легко… Легко, як… як мама розповідала про ферми Феніолів, сині світлячки. Сині великі світляки, що світять у лампах. Сіткою ловити, на фермах, або печерах. Може тут так само… Тільки сітка побільша… Чи дракон не великий… Це страшно. Так-так мені це ж потрібно… Мені це потрібно? Я не знаю. Я-я просто піду за Акалом. Не знаю. Уся команда, після слів Акала, встала та пішла за ним, було видно, що не тільки я злякався, деякі тихо щось переговорювали, чи просто трохи тремтіли, але всі все одно йшли за ним. Дека схоже не злякалась. Для неї таке нормально? Ми знову вийшли на вулицю та пішли, схоже до краю міста, але навіщо? Може щось там допоможе нам добратися до того порту? А як ми взагалі маємо до нього дібратися? На скільки я пам’ятаю столиця знаходиться досить далеко від Гапонського моря. Ми недовго йшли та зайшли у велику будівлю, на якій була вивіска: “Караванне депо”. Ого! Звучить, як щось дуже важливе. Але що це?  Ми зайшли у середину. Це виглядало, як велика конюшня, але повністю оздоблена та чимось нагадувала гільдію, але тут були великі, дивні загони для коней. Ми з Акалом підійшли до якогось віконця. Схоже… Тут нас відправлять на конях туди куди нам потрібно? Над віконцем схоже були написані напрямки куди можна було поїхати: Потала, Манрео, Гаово та Порт-Фаре. Це міста центри округів… крім цього порту… він виглядає навіть лишнім у цьому списку. Але саме туди нам потрібно. Я чув, як Акал замовляє караван до Порт-Фаре. Караван – це колісниці, що нас повезуть? Якась… дивна назва. Чого просто не назвати їх колісницями? Через якийсь час Акал повернувся до нас та сказав, що взяв квитки та нам потрібно йти до п’ятого загону. Над кожним загоном були числа, від одного до п’яти. Біля того, куди ми мали йти, стояла велика черга, десь з двадцяти людей. Їздили колісниці, що постійно змінювалися, коли набирали по п’ять людей. Ми підійшли туди та просто чекали своєї черги. Колісниці дуже швидко змінювалися та скоро ми вже мали сідати. До першої колісниці одразу забігла Дека, але Акал одразу зупинився та не пішов туди. Вона навіть наче нахмурилась, але туди швидко забігли ще четверо з команди та у наступну колісницю вже сіли ми з Акалом та інші. Ми вирушили. Виїхали з депо ми дуже швидко, але з часом уповільнились. Дивно, ми їхали колоною з колісниць, що змінювалися раніше, але навіщо? Не легше просто їхати кожний окремо? Не розумію. Через те, що всі колісниці були однакові та через те, що на кожній були білі штори, це усе виглядало, як велика біла змія. Це виглядало дивно, але і гарно. Чого я не бачив чогось подібного раніше? Гаово – це ж центр Асетону, чого я жодного разу не бачив, чи навіть не чув про ці каравани? Я не знаю скільки нам їхати. Може спитати у Акала, чи ні… навіщо? Мені напевно потрібно було узяти книгу, але я її залишив там. Може… Я пам’ятаю, що я хочу спитати.