Король. Частина 1

***

“Гааполь – вільна країна! Гааполь – це самостійна та єдина країна, що надає кожному громадянину свободу думки, слова…“ – Уривок з першого указу Касто Гаароне, політичний кодекс Гааполю.

***

“...коли садок змінився, обидві квітки зав’янули, хоча доглядали за ними однаково. Друга квітка – не розквітла квітка, з самого початку не змінилася, хоча залишилася живою довше першої…” – Уривок з книги “Не розквітла квітка”, Герома Квієші.

***

“Мета – це те, що робить людину живою… Гей, малий, я сподіваюсь ти знайшов свою мету…“ – Уривок з книги “Мистецтво серпа два”, Гарніос Менсорт.

І

***

Тоді… я чув багато пострілів… вибухів та руйнувань. Я бачив, як падали будівлі в місті, а усе навколо було у вогні. Чого все так? Чого цей король допустив це? Усю красу міста було знищено. Табір, лікарня, площа – усе було у руїнах. Я був на цвинтарі біля маминої могили. Тут було тихо, але дуже лячно. Затишно, але тривожно. Небо було затягнуте зеленими хмарами. Що це? Магія? Ці війни, це все зіпсувало красу, навіть магії. Що мені робити? Як мені бути далі? Куди мені йти? Тепер я точно не знаю, що мені робити. Постріли з часом почали стихати, потім поновились та подвоїлись. Це було вічно. Райнор помер. Він не встиг мені щось розповісти… Але де старий. Тоді я не знав. Що робити? Постріли… Постріли… Вибухи з часом стихали. Усе палало. Де страий? Що з ним? Я хочу знайти його.

А зараз… я стояв перед ним. Я нарешті знайшов старого. Я пішов до міста, як тільки закінчилися постріли. На його обличчі була така ж посмішка… Він лежав та з його спини текла кров, а в животі була велика рана від пострілу. Перед ним лежали двоє обезголовлених воїнів. У його руках був закривавлений меч. Його очі були повністю білі. Старий… Ти чого… Чого все так? Я стояв перед ним та наче чув його сміх, чи просто хотів почути. Я не хочу… Я не хочу. Я не хочу! Я залишився один? Старий… Гарніос вставай… будь ласка. Він наче дивився на мене, але… Він наче казав мені… але… Навіть перед смертю він посміхався. Він лежав у одній з уцілілих будівель, де була вибита стіна. Через неї я його і знайшов. Вулицями ходиви солдати у дивних капелюхах. Хто вони? Це ті елітні воїни? Схоже вони відбили цей наступ. Тут було тихо… Тихіше ніж було тоді. Небо вже стало чистим, але було темно. Вечір. Я почув, як хтось іде сюди. Хто це? Солдат?  Ні-ні-ні… Я не хочу… Нікуди… Нічого… До будинку забігла біла собака. Що? Вона прибігла одразу до мене та почала нюхати. Ні, не зараз. Собака гучно загавкала та через отвір у стіні зайшов солдат.

— Агов! Тут цивільний! — закричав він комусь.

Ні… я не хочу…

— Хлопче! Хлопче, пішли. Тобі тут не місце зараз.

Він потягнув мене за руку та вивів на вулицю. Я нічого не міг вдіяти. Там я побачив високого солдата у білій формі, за його спиною була довга стріляюча трубка та купка звичайних солдатів у капелюхах. Собака одразу побігла до нього. Він щось показав солдату, що тягнув мене та ми пішли кудись в інший бік. Здається це та вулиця де був мій дім… Чи це не вона. Чи… Вже нічого… Полум’я навколо міста вже давно згасло, та залишило після себе лише попіл. Ми прийшли до якоїсь черги. Що це? Евакуація… Ця черга складалася десь з десяти людей, сюди приїжджали вози та забирали по чотири чоловіки. Усюди стояли солдати у капелюхах, деякі приводили інших людей, деякі просто ходили та щось записували. Іноді вони перегукувалися між собою, але я не розумів тих термінів, що вони кажуть. Згодом прийшла і моя черга сідати до воза. На вулиці було вже темно. Я сів разом з якимось чоловіком, що увесь шлях сидів відвернувшись. Це все? Ніхто більш не вижив. Навіть… І ні нічого не залишилося. Ми поїхали. Я бачив, як місто зникає у темряві. З сотні будинків залишилися десятки та більше нічого… Куди ми їдемо? Я не знаю цю дорогу. Хоча… Звідки я маю її знати? Я вже нічого не знаю. Проїжджаючи крізь ліс, я бачив купи трупів, покинута зброя, що тоді стріляли. Усе наче застигло. Було багато крові. Як довго ми будемо їхати? Я не знаю. Я не хочу. Але… Ми дійсно довго їхали. Я не міг лягти у цю ніч. Не міг заснути. Не міг… При мені досі залишилися серп та книга, що я переносив у мішечку під одежею. Я б хотів почитати книгу, але… темрява… 

Ми їхали невідомо куди так довго, що на горизонті почало мерехтіти сонце. Ми виїхали у луги та я побачив, як загиналася лінія… Лінія бойових дій. Усе… усе стояло. Зброя, трупи, кров, будівлі – усе застигло у руїнах. Чим далі ми їхали тим менше було видно цю лінію, вона уходила в горизонт. З кожною хвилиною, чи годиною змінювався ланшафт. Все менше було полів, млинів та більше було вітру, що гуляв по порожніх лугах. Трава там була ідеально рівна, наче хтось за нею постійно доглядає. Коли ми переїждали якись міст над великою річкою, біля дороги я побачив знак: “Ви залишаєте округ “Асетон”, вітаємо у окрузі “Катона””. Інший округ? Не дивно, що тут все так по іншому… Батько розповідав, що в нашій країні є три округи: Асетон, Катона та Гатон. Але я не пам’ятаю, чим вони відрізняються, крім того, що в Гатоні є гори. Батько хотів їх побачити… Він казав, що коли-небудь ми точно усією сім’єю поїдемо до тих гір, бо вони – гордість та символ нашої нації… Мета… Мрія… Це гарна мета. Гарна мрія… але… Це все… кінец. Ми приїхали. Я побачив в далині місто. Велике місто. Більше, ніж я міг собі уявити. Перед тим, як заїхати всередину, біля дороги стояв знак: “Вітаємо у Касто”. Столиця… Я тут. Це те місто, куди батько так часто їздив та привозив багато чого. Воно було дійсно величезне. Я навіть не міг порахувати скільки поверхів має будинок. Усюди були гарні тротуари, люди, що ходили, говорили, веселилися… Великі дороги по яким їздили колісниці та вози. Куди я не подивлюсь там є багато вулиць, будівель, арок та на кожному кроці були невеликі парки. Не було маленьких провулків та було багато парканів. Я йшов та навіть не знав, куди я йду. Чи з міста, чи до центру, чи ще кудись. Лабіринт… Йдучи вулицями я почав помічати, що усюди, кожен перший поверх був якимоюсь крамничкою. Я йшов та вийшов до якоїсь площі. Це центр? Чи ні? Тут було чотири фонтани, які я бачив вперше. Раніше я чув про них лише з розповідей матері. Фонтани – гарні. Куди тут йти? Нас сюди евакуювали, але просто залишили. І що? І що тепер? Що мені робити? Мені потрібно… Ні-ні. Судячи з оточення, ця площа не центр міста, може лише край, чи ще щось. Давай я знайду центр. Так, давай, звідти може я зможу краще зрозуміти куди йти. Напевно… я не знаю. Але тут все однакове. Однаково різне, я… я не знаю… Як на це дивитись? Проходячи чергову вулицю, я знайшов велику дошку, на якій була… Мапа? Я бачив мапи раніше, але я поняття не маю, як по ним орієнтуватися. Де я? А де я тут? Що це? Це не мапа, це просто купа квадратиків та ліній, або я просто її не розумію.